Перший розділ  “Історіографія проблеми” icon

Перший розділ  “Історіографія проблеми”






Скачать 224.09 Kb.
НазваниеПерший розділ  “Історіографія проблеми”
Дата конвертации15.01.2013
Размер224.09 Kb.
ТипДокументы
Зміст

Вступ……………………………………………………………………………..…2

Перший розділ  “Історіографія проблеми”.....................................................3

Другий розділ − “Кобзарство як унікальний феномен української національної культури”............................................................................................................4

Третій розділ  “Соціальне становище та організаційні засади діяльності народних музикантів”………………………………………………………….…8

Висновок…………………………………………………………………………...13

Список літератури……………………………………………………………….15

ВСТУП


Кобзарство являє собою унікальний феномен української культури. Перші згадки про українських кобзарів, бандуристів, лірників сягають початку XV ст. Вони жили при дворах вельмож і навіть у королівських палацах, звеселяючи своєю грою литовських князів, польських королів і панів. З кінця XVI ст. кобзарство стає важливим чинником активізації волелюбних ідей українського народу у найважливіші періоди його соціально-історичного розвитку. В буремний період козаччини кобзарі та бандуристи своїми творами закликали український народ на захист Батьківщини. З часом пішли в забуття традиції та звичаї мандрівних кобзарів, майже повністю змінився і репертуар. Сьогодні, в умовах незалежності України, коли значно активізувалося вивчення історичного минулого нашого народу, природним є і зростання інтересу до історії кобзарства як унікального прояву української музичної та громадянської культури.

Чимало українських, польських і російських вчених-істориків та етнографів досліджували різні аспекти кобзарського руху. Вони збирали українські думи та історичні пісні (В.Ломиковський, М.Цертелєв, М.Максимович, І.Срезневський, П.Лукашевич та ін.), присвячували свої студії побуту, традиціям і звичаям кобзарів, бандуристів та лірників (П.Куліш, П.Єфименко, Ц.Нейман, В.Боржковський, К.Студинський, М.Сперанський, К.Квітка та ін.), аналізували та вивчали мову й поетичний стиль дум (В.Перетц, П.Житецький), їх музичну форму (Ф.Колесса, М.Грінченко), досліджували історію музичних інструментів (М.Лисенко, Г.Хоткевич, А.Гуменюк та ін.), так званої лебійської мови, складали її словники (П.Тиханов, К.Викторин, Е.Романов, В.Боржковський, Ф.Николайчик, К.Студинський, В.Гнатюк та ін.).

У ХХ ст. вчені робили спробу прослідкувати основні етапи розвитку кобзарства (ХІХ–ХХ ст.) та охарактеризувати життя і творчість найвидатніших кобзарів, бандуристів і лірників (Ф.Лавров, Б.Кирдан, А.Омельченко та ін.). В результаті з’явилися наукові праці, в яких, по суті, переказано відомі факти, описані дослідниками ХІХ ст. В останнє десятиліття дослідженням кобзарства активно займаються С.Грица, М.Гримич, В.Нолл, В.Кушпет, К.Черемський, О.Дубас та ін.

Тим часом аналіз джерельної бази та опублікованих праць з кобзарської тематики показав, що сьогодні ми не маємо комплексного дослідження, в якому було б представлено цілісну картину кобзарського руху в Україні (XVI–XIX ст.). Одним із важливих аспектів дослідження історичного розвитку кобзарства в Україні є, крім того, питання, пов’язані з виникненням, становленням та функціонуванням кобзарсько-лірницьких товариств.

Отже, наукове осмислення та об’єктивне відтворення історії кобзарства – складової української культури, постає як одне з актуальних завдань історичної науки.

  1. Перший розділ “Історіографія проблеми”

Найранніші відомості про українських кобзарів та бандуристів збереглися в старопольській літературі XVІ–XVII ст., де подаються імена окремих представників кобзарського мистецтва. Польські письменники (М.Рей, С.Сарницький, М.Стрийковський, Б.Папроцький, С.Петрицький, І.Морштин, Я.Чахровський, С.Темберський та ін.) прославляли у своїх творах українське козацтво, їх героїчні пісні та думи.

На початку XIХ ст. в Україні з’являються перші записи В.Ломиковського, М.Цертелєва, М.Максимовича, І.Срезневського, П.Лукашевича та ін., присвячені українським думам та історичним пісням. Проте, перші дослідники майже зовсім не цікавились традиціями та побутом мандрівних співаків, їх увага була прикута до збирання та вивчення героїчного епосу українського народу. Кобзарі, бандуристи та лірники, які не знали дум та історичних пісень, залишилися поза увагою дослідників. Тому кількість матеріалів, які б розповідали про кобзарів, бандуристів та лірників за цей період, обмежена. Деякі з дослідників вказували тільки ім’я кобзаря, який співав думи та історичні пісні.

Наступні дослідники кобзарства (XIX–XX ст.), такі як П.Єфименко, В.Боржковський, К.Студинський, М.Сперанський, М.Сумцов, В.Прус, звертають увагу на побут мандрівних музикантів, їх кобзарсько-лірницькі товариства. Досліджуючи їх життя та діяльність, вони зібрали та зберегли дуже цінний матеріал, що розповідає про традиції, звичаї мандрівних кобзарів, бандуристів та лірників.

В.Перетц, П.Житецький аналізували та вивчали мову й поетичний стиль дум. П.Житецький опублікував думи, записані В.Ломиковським у 1805 р., які раніше не зустрічалися: “Іван Богуславець”, “Отаман Матяш старий”, “Вдова Івана Сірко і Сірченки”. В своїх дослідженнях автор аналізує вплив рими на створення вірша в думах, відзначає нерівномірність та рухомість віршів, своєрідну побудову речень в думах. П.Житецький робить припущення, що у деяких думах використано пісенний матеріал і вони стали переробкою пісень. Він уперше звернув увагу на “шкільний вплив” на козацькі думи. В.Перетц підтримував припущення П.Житецького і вважав думи продуктом “синтезу культурно-індивідуальної творчості з народною”. Він наводить вірші, від панегіриків, надрукованих в Острозькій Біблії (1581 р.), до віршів, написаних учнями Києво-Могилянської академії в середині XVII ст., і доводить, що своїм літературним стилем всі вони нагадують козацькі думи.

Ф.Колесса вбачав схожість дум з голосіннями, виділяючи їх характерні особливості: вільну віршовану будову, характерну речитативну мелодію, епічний стиль. Генетичну залежність дум від голосінь Ф.Колесса вважав за доведений факт і відкидав твердження про їх зв’язок з карело-біломорськими билинами та південно-слов’янським епосом. Форма дум та голосінь найближча, на думку Ф.Колесси, до церковного речитативу, зокрема вживання риторичної рими споріднює їх з богослужбовими піснями. В своїх дослідженнях Ф.Колесса проводить ряд аналогій з болгарськими, сербськими та турецькими мелодіями і робить висновок, що тривалі війни українців зі східними ордами та безперервні зносини з азійськими народами “залишили значні сліди в мові, народній словесності, звичаях, одязі, орнаменті і, здається, найбільше в народній музиці українців”. Такої самої думки дотримувався і М.Грінченко. Аналізуючи музичну форму українських дум, він стверджує, що досить тривалі стосунки України із “монгольським Сходом дали для української народної пісні багатий музичний матеріал, офарбований специфічним орієнталізмом”. Мелодії пісень цього періоду, на думку М.Грінченка, “не пориваючи остаточно з діатонізмом давніх церковніх ладів”, набирали нових характерних і своєрідних елементів, що давало “всій українській музиці дуже оригінальний вигляд”.

Михайло Грушевський стверджував, що українська дума сформувалася в кінці XV– на початку XVI ст., коли загострилися відносини Польсько-Литовської держави з Кримською ордою. В той час, на його думку, незвичайну гостроту набули такі теми, як масове забирання в неволю, страждання на турецьких каторгах, щасливі і нещасливі втечі з неволі та блукання в степу, козацька боротьба за визволення бранців, її успіхи та невдачі тощо.

Стан українського думового епосу, його генезис та стагнації в історичному розвитку досліджувала в своїх роботах С. Грица. Вона відзначає, що на епосі козацтва та на способі їхнього життя відбився ірано-тюркський вплив.

  1. Другий розділ“Кобзарство як унікальний феномен української національної культури”

У підрозділі 2.1 – “Історичні чинники виникнення кобзарства” розкрито історичні та соціально-економічні передумови зародження кобзарства. Піснетворці, співаки та музиканти на території Русі-Україні відомі з давніх давен. Звались вони людьми “ведущими”, боянами, каліками-перехожими, скоморохами.

Вже в період Київської Русі музиканти ділилися на придворних, мандрівних та військових. Ці групи були сталими. Перехід музик від однієї групи до іншої відбувався за рідкісним випадком. Співаки князівської доби називалися віщими співаками, а також були відомі ще під іменем боянів. Можливо, в народі існували й інші назви, але писемна історія та народний переказ нам їх не зберегли. Лірники, у свою чергу, в давні часи вважалися “божими людьми”. Це були, в основному, чоловіки з фізичними вадами – каліки. Вони об’єднувались у своєрідні “старцівські” товариства, одним із завдань яких була взаємодопомога під час ходіння по монастирях і святих місцях.

У роботі аналізуються різні концепції походження назв кобзар, бандурист та лірник. Так, Ф.Колесса, аналізуючи речитативні форми в українській поезії (замови-заклинання, обрядові промови, жебранки, похоронні голосіння та думи), стверджував, що творцями їх були чарівники, волхви-ворожбити та “відущі”, убачаючи в них попередників запорозьких кобзарів.

Кобзарі та бандуристи були не просто виконавцями побутових чи якихось інших пісень, а носіями духовності, жерцями культу, вважає В.Кушпет. Джерела кобзарства, на його думку, потрібно шукати у віруваннях дохристиянської доби.

Кобзарями часто ставали козаки, які втратили зір у боях чи полоні. Вони входили до складу полкової музики, одержуючи платню як і інші музиканти – довбиші, сурмачі.

В.Перетц та П.Куліш вважали, що творцями дум були видющі вояки з козаків, а сліпці вже їх від них переймали. П.Житецький дотримувався іншої думки, а саме, що першими творцями дум були убогі каліки, із верстви освічених людей, які своїми піснями проводили в народ християнську ідею любові і, які згодом, у ХVІІ та ХVІІІ ст., під впливом нових обставин життя, опустилися до старцівської верстви.

Вбачаючи велику подібність українських дум до старих сербських пісень, М.Сумцов схилявся до думки, що перші вчителі українських військових музик і співців були з сербів та болгарських “бандурів”. Подібної точки зору дотримувався і А.Ю.Кримський, який припускав, що саме в полоні українські козаки переймали мистецтво співу та гри на кобзі (бандурі) від побратимів-бранців сербів.

На нашу думку, кобзарі, бандуристи та лірники є послідовниками співців князівської доби. Серед запорізьких козаків кобза була найулюбленішим музичним інструментом. Про це свідчать численні картини, які збереглися до нашого часу, що зображують запорожця найбільше з кобзою. Це зумовило появу серед запорожців цілої когорти професійних кобзарів і бандуристів. Вона складалась як із мандрівних музик, так і самих запорожців, які за старістю або покалічені в битвах не мали змоги нарівні з іншими брати участь у походах та боронити кордони від завойовників. Також серед них були козаки, яким пощастило втекти з татаро-турецького полону. Чимало з них були осліплені в полоні.

Запорізькі кобзарі та бандуристи через переслідування з боку російського царату і після знищення Січі та гетьманського правління були змушені пристосовуватися до нових умов життя. Колишні козацькі кобзарі та бандуристи ставали членами старцівських товариств та цехів, вони включали до свого репертуару релігійні пісні та псалми, як того і потребувало їхнє нове церковне оточення.

У підрозділі 2.2 – “Соціально-політична роль кобзарів, бандуристів і лірників” – розглядається питання історичного значення кобзарського руху. Кобзарське мистецтво в Україні побутувало у трьох “вимірах”: при дворах вельмож, у військовому побуті козаків та у побуті селян і міщан.

Перша група музикантів була малочисельна порівняно з іншими двома, але про них збереглося найбільше документальних матеріалів, особливо в старопольській літературі. Зацікавлення українськими музикантами та співаками в Польщі відчувалося ще до Люблінської унії 1569 р. Українські музиканти мешкали при дворах магнатів і навіть у королівських палацах.

На початку XV ст. з’являються нові музики, яких іменують за тими назвами інструментів, на яких вони грали, − кобзарі, бандуристи та лірники. Крім придворних музик у XV–XVI ст. були в Україні також і козаки, що грали на різних музичних інструментах, та мандрівні кобзарі, бандуристи, лірники. На жаль, історія не зберегла їх імен.

Характер професії та соціальне становище визначили особливу суспільну вагомість кобзарів, бандуристів та лірників серед народу. Вони виконували просвітницьку місію, оскільки майже вся література того часу (XV–XVII ст.) була латиномовною, нею могла користуватися дуже обмежена кількість людей. Кобзарі та бандуристи сповіщали населення про останні події в світі. Їх сприймали як “божих людей”, тому що вони не тільки вміли гарно співати та грати, але й і лікували, ворожили, виконували різні релігійні обряди, спираючись на власний досвід, висловлювали людям поради як діяти за тієї чи іншої ситуації.

З кінця XVI ст. і до скасування Гетьманату діяльність кобзарів та бандуристів була нерозривно пов’язана із козацтвом. Кобзар відігравав важливу роль у запорізькому товаристві. Він був “хранителем” козацьких переказів, військових звичаїв, знав правила судочинства, обирання старшини, як і коли споряджалися морські та сухопутні походи. У всіх таких і подібних справах думка кобзарів мала вирішальне значення. В поході кобзарі були також корисними членами козацького товариства. Окрім того, що своєю грою вони розвеселяли, а замість смутку вселяли в них дух бадьорості і також часто-густо виконували функції військових лікарів.

На початку XVII ст. значно активізувалося українське козацтво в боротьбі проти татаро-турецьких нападів та Польщі, яка захопила значну частину українських земель. У цей час народна творчість відображає боротьбу українського народу за свої права і свободу. В польській літературі започатковується новий вид віршованого епічного твору під назвою “дума”. У віршах того часу часто згадуються такі слова як “дума та “кобза”, які набули популярності і серед польського населення. З початком визвольної війни (1648 р.) України проти Польщі ставлення до україніки в польській літературі поступово змінюється. Незважаючи на це, польські письменники зберегли для України чимало цінної інформації про побутування та розвиток козацьких дум і історичних пісень.

У кінці XVIII ст. відбулося остаточне включення України до складу Російської імперії, що призвело до повного поневолення українського народу, а з ним і до поступового занепаду козацького кобзарства. Після зруйнування Запорізької Січі й ліквідації Гетьманату кобзарі втратили свій головний притулок. Ті, хто не загинув від рук російських стрільців і не перебрався до Туреччини, розбрелися по всій Україні. Через переслідування з боку царату та щоб якось заробити собі на хліб, запорізькі кобзарі змушені були приєднуватись до співаків-жебраків і ставали членами старцівських товариств.

У підрозділі 2.3 − “Еволюція музичного інструментарію кобзарів, бандуристів та лірників”розглянуто питання появи та розвитку струнних музичних інструментів (кобзи, бандури, торбана та ліри) на території України. Походження цих інструментів від часів Київської Русі засвідчують писання арабських мандрівників, настінні розписи Софійського собору в Києві, опис придворного оркестру князя Святослава Ярославича. Більшість українських та російських вчених вважають, що кобза і бандура запозичені від народів, із якими Київська Русь мала спільні територіальні межі та економічні і політичні зв’язки. Серед польських джерел першу згадку про бандуру подає “Slownik muzykow polskich”: У 1325–1329 рр. в палаці Казимира Великого та його дружини Анни існував великий колектив співаків із бандурами, бубнами та лірами. А.Бабій знаходить згадку про ліру в “Евангелической гармонии” − творі монаха-бенедиктинця Готфріда, який жив у Х ст. Тодішній інструмент мав одну струну і грали на ньому смичком. Автор згадує і про малюнки Преторіуса (ХVII ст.), де зображені три типи цього інструмента. А.Бабій стверджує, що ліра прийшла в Європу зі Сходу через Візантію, де була відома у VIII–IX ст. під назвою organistrum. В Україну вона потрапила не пізніше XVI ст., вважає автор, посилаючись на “Азбуковник и Сказание о неудобь понимаемых речах” Павми Беринди (1632 р.), де є така згадка про ліру. Ця думка повністю збігається з більш ранніми висновками Ф.Колесси та Д.Ревуцького.

В Україні використовувався також струнний інструмент торбан, який потрапив із Польщі. Своєю будовою він нагадував лютню, тільки мав довгі басові струни. В Італії цей інструмент звали: theorba, tiorba; у Франції: thorbe, tiorbe, tuorbe. В кінці ХV ст. італійські музики, що складали капели при дворі короля Зигмунда І, занесли її до Польщі, під назвою theorban. Але цей інструмент не мав великої популярності серед українського народу тому, що був складніший за кобзу та бандуру, а складна техніка гри вимагала більшого часу на освоєння цього інструменту. Грали на ньому переважно при панських дворах як селяни-торбаністи, так і дрібне панство.

В кінці підрозділу подається інформація про три способи гри на кобзі і бандурі, чернігівську, полтавську та харківську школи.

У підрозділі 2.4 − “Репертуар кобзарів та лірників” – викладаються результати аналізу репертуару кобзарів, бандуристів та лірників. Запорізькі кобзарі та бандуристи були творцями й виконавцями героїчного епосу, що став окрасою духовної культури нації. Їх репертуар був досить різноманітний, сюди входили також танцювальні мелодії, розважальні пісні тощо. В кобзарсько-лірницькому товаристві учень спочатку засвоював твори, які передавав йому панотець (вчитель). Після закінчення навчання і отримання “визвілки” молодий кобзар чи лірник поповнював свій репертуар піснями та танцювальними мелодіями, що йому подобались і на які був попит серед українського населення. Кобзарсько-лірницький репертуар можна умовно поділити на кілька жанрових груп.

Першу групу становили історичні пісні, думи та плачі, які поступово виходили із вжитку. У ХІХ ст. вони виконувались лише поодинокими кобзарями та лірниками.

Другу групу складали молитви, псалми, духовні вірші, акафісти. “Псальми”, тобто духовні пісні на честь святих, як правило, були не народної композиції, а результатом творчості базиліанських монахів, київських академістів та семінаристів.

До третьої групи належали сатиричні, розважальні (жартівливі) пісні і танцювальні мелодії. Твори такого “легкого” жанру серед кобзарів та лірників називалися “штучками”. Серед них: “Компанець”, “Чоботи”, “Закаблуки”, “Киселик”, “Голубець”, “Чечітка”, “Недоступ”, “Хома та Ярема” тощо. До цієї групи можна віднести пісні морально-виховного змісту: “Правда й Неправда”, “Сиротина”, “Сковородинська” (“У всякого города свой нрав і права…”). Свій виступ кобзар та лірник закінчували “благодарствієм”, в якому вони дякували за отриману винагороду від слухачів та бажалали їм всіляких гараздів.

Репертуар мандрівних музик був чітко систематизований не лише усною традицією. Кожен твір мав своє певне місце в спеціальних кобзарсько-лірницьких “Устиянських Книгах”, що складалися з 12 книг (розділів) і 11 “промежків”. Усі дванадцять книг знали напам’ять лише панотці-цехмейстери, панотці старшини-порадники та великі майстри. Репертуар кобзарів та лірників не був сталим. За різних історичних та соціально-економічних умов на перший план часом виходили історичні або релігійно-моралістичні твори. Так, збирачі в другій половині ХІХ ст. відмічали збільшення в репертуарі релігійно-моралістичних псалмів, які в окремих співаків зовсім витіснили думи. В роки радянської влади з кобзарського репертуару повністю випали псалми, зменшилась кількість обрядово-весільних пісень, але значно збільшилась кількість історичних та ліричних пісень.

  1. Третій розділ “Соціальне становище та організаційні засади діяльності народних музикантів”

В XVІ ст. мандрівне музикування набирає більш організованих форм. Це пов’язано з економічним зростанням міст. Музиканти, як у свій час і ремісники міст, починають об’єднуватись в музичні цехи, товариства, гурти, для того, щоб приїжджі музиканти не перебивали їм заробіток. Наступив новий період у розвитку кобзарства та лірництва. Майже вся територія України була чітко розподілена між кобзарсько-лірницькими товариствами (у повітах) та музичними цехами (у містах). В цей час відбувається професіоналізація кобзарства та лірництва. Створюється професійна школа підготовки музикантів із своїми традиціями та звичаями.

У підрозділі 3.1 − “Музичні цехи та кобзарсько-лірницькі товариства, їх устрій, звичаї та традиції”викладаються результати аналізу діяльності музичних та кобзарсько-лірницьких цехів, поява яких пов’язана з отриманням магдебурзького права українськими містами (XV ст.). Про їх існування знаходимо документальні дані з кінця XVI ст., згідно з якими спочатку цехи виникли на Правобережжі (Кам’янець-Подільський, Львів, містечко Степань на Волині), потім на Лівобережній Україні (Полтава, Прилуки, Стародуб, Ніжин, Чернігів, Харків) та різних містечках на Харківщині і т.д.

Деякі музичні цехи об’єднували музикантів цілого регіону. Так, наприклад, про це свідчить “Універсал музикам на Задніпров’ї, організованим у цех з наказом слухатись цехмістра Грицька Ілляшенка-Макущенка”, виданий Богданом Хмельницьким 27 вересня (7 жовтня) 1652 р. в Чигирині. Цехи музикантів, як і інших ремісників, засновувались згідно з різними грамотами, універсалами та привілеями литовських князів, польських королів, магнатів, верховних служителів православної та уніатської церков.

Діяльність цехів регламентувалася статутами, що говорить про їх високу організацію. Аналіз відомих на сьогодні статутів музичних цехів Львова, Києва та Літок дозволяє говорити про певну уніфікацію принципів, покладених в їх основу: рівноправністі, взаємодопомоги, поваги та пошани до старших. Крім того, в них було визначено обов’язки і права цехових музикантів. Так, у статуті львівського цеху, як і статуті київського, вказано, що грати на весіллях, хрестинах та інших святах мали право тільки члени місцевих цехів, чужинці не допускалися, а в разі самовільної гри каралися штрафом. Кожний музичний цех мав свої регулярні й нерегулярні сходки, де обговорювалися виробничі справи членів братства. У великих містах музичні цехи мали точно визначені тарифи за свою гру.

Багатьом музичним цехам в Україні присвоювалось звання козачого. Це пояснюється сотенно-полковим адміністративним устроєм, який існував на той час в Україні. Так, в 1729 р. полковник Хрущов своїм універсалом присвоїв ніжинському музичному цеху звання козачого. Як відзначає Б.Фільц, такі цехи були в Прилуках, Стародубі, Чернігові, на Задніпров’ї.

Виявлено, що київський музичний цех, як і музичні цехи, що функціонували у великих містах (Львові, Харкові, Кам’янці-Подільському, Чернігові та ін.), значно відрізнявся від інших кобзарсько-лірницьких цехів. Вони брали активну участь у житті міста. Щоб стати членом цих товариств, не було необхідності мати якісь тілесні недоліки. Діяльність музикантів, як правило, обмежувалась містом, в якому знаходився цех. Це пояснюється тим, що заробіток музик у великих містах був значно вищим ніж на периферії. Отож, необхідності мандрувати далеко, як це робили кобзарі, бандуристи та лірники, що належали до периферійних кобзарсько-лірницьких цехів і товариств, не було.

Ареал діяльності кобзарсько-лірницьких товариств можна окреслити кордонами Східної та Західної України, Білорусії, Південної Росії та Східної Польщі. Особливо висока концентрація і активна діяльність кобзарсько-лірницьких братств спостерігалася на Полтавщині, Харківщині та Чернігівщині. Кожне старцівське товариство охоплювало своєю діяльністю певний повіт, їх осередком була церква з негасимою лампадою перед іконою святого, заступника “гурту”. Така церква, як правило, утримувалася на кошт самих старців. Кожний член називався товаришем.

Старцівські (кобзарсько-лірницькі товариства) цехи мали закритий характер із вибраним начальником – цехмістром, з окремими правилами, звичаями та окремою старцівською мовою. До обов’язків цехмістра можна віднести підтримання зв’язків із головами сусідніх подібних товариств та територіальне координування діяльності членів “гурту”. Він також розглядав незначні спірні питання, які виникали між членами товариства, в більш складних ситуаціях рішення приймалося на загальних зборах товариства, де кожний майстер мав право голосу. Покарання для винуватців полягало в купівлі воску для братської свічки, або купівлі могоричу для товариства, практикувалися також і тілесні покарання. Найтяжчим покаранням у кобзарсько-лірницькому товаристві було “обрізання торби”, тобто заборона старцювати та вилучення з “панібратії”.

Для зберігання й виплати цехових грошей вибирали скарбника, котрий збирав податок із старців – соту частину прибутку. Він зберігав цехову скриню з грошима товариства, але ключ від неї знаходився в іншого кобзаря чи лірника, який був на певній відстані від скарбника і повертався в гурт один раз на рік. В цех приймали тільки людей з тілесними недоліками (в основному сліпців) і які пройшли навчання у панотця (вчителя), склали іспит і отримали дозвіл на старцювання. Під час навчання вчитель не тільки передавав репертуар учневі, але і займався його вихованням, вчив умінню тримати себе, дякувати за подання, дотримуватися певних норм моралі. Новий член вписувався в осібну книгу і сплачував певну суму до цехової братської каси. В давні часи походження з родини кобзаря чи лірника було додатковою причиною для гордості. Вони трактували свою діяльність як професію, яку цінували і якою пишалися. Якщо лірник мав сина, він намагався, звичайно, передати йому свої знання й вміння. Нерідко старці, які хотіли передати синам успадкування фаху, приналежність до корпорації, осліпляли їх у дитинстві.

У підрозділі 3.2 − “Побутові умови мандрівних музикантів”розглядається соціально-економічне становище мандрівних музикантів. В період козаччини Січ була головною силою, що підтримувала запорізьких кобзарів та бандуристів. Кобзарі, бандуристи та лірники мандрували містами і селами України у межах, визначених угодою між кобзарськими цехами.

Після того як Катерина ІІ наказала знищити Запорізьку Січ, соціальний стан народних музикантів різко змінився. Позбавлені підтримки козацького загалу, кобзарі вимушені були пристосовуватися до нових обставин. Віднині їх основною аудиторією стає селянство. Кобзарі і лірники відповідно розширюють репертуар: з’являються побутові пісні та псалми. Водночас кобзарі та лірники вимушені були освоювати різні ремесла – плели сітки, сукали мотузки, займалися теслярством і т.д. Мандрівні музики підтримувались в основному селянством, тому що по містах влада забороняла їм ходити. Добовий заробіток кобзаря та лірника визначити не легко. П.Древкін визначав від 30 коп. до 1 крб.; І.Нетеса вважав, що 1 крб. в день був ідеальним заробітком. Але і ці дані не можна вважати достатньо коректними. Тим часом усі бандуристи говорили про падіння заробітку.

Проте одними грошима не вичерпувався заробіток співака: він часто отримував його натурою (хлібом, всякою їжею); у деяких співаків був ще прибуток від учительства, за яке він отримував милостиню, що збиралася учнями, або гроші за навчання. З іншого боку, у нього були і витрати на поводиря, якому, крім його прогодування і одягу, доводилося платити від 3–10 карбованців на рік. Слід також взяти до уваги, що ходили бандуристи й лірники не цілий рік, а переважно в період постів, або коли їхні слухачі були вдома, або збиралися великим гуртом (на ярмарки чи храмові свята). Під час збирання врожаю, польових робіт вони залишалися вдома, отож, ходили найчастіше восени. Таким чином, річний прибуток пересічного музики у середньому становив близько 10 крб. на місяць.

У підрозділі 3.3 − “Зміни соціального становища кобзарів та бандуристів наприкінці XVIII–XIX ст.” йдеться про переслідування владою кобзарів та лірників, з’ясовуються причини гонінь. Протягом усього періоду існування кобзарів та бандуристів, вони зазнавали гонінь з боку влади. Так, в період польського панування мандрівних музик переслідували і навіть знищували фізично. Після приєднання ураїнських земель до Російської імперії ставлення царського уряду до українських музик не покращало. Кобзарі та бандуристи у своїх думах нагадували українському народові про вільне життя, ратні подвиги козаків, які боролися за свою свободу не тільки з турками, татарами та поляками, але і з російськими стрільцями. Кобза протягом кількох віків слугувала не лише доброю розвагою, але й нагадувала про те, “як москалі, орда, ляхи, бились з козаками”, як “козаки Хмельницького ховали, батька свого оплакали”, як “пропало славне Запорожжя, та не пропала його слава” і т.д., чим сприяла пробудженню національної гідності. Усе це було вкрай не бажано для російського уряду, який хотів стерти з пам’яті українського народу його славне минуле, і щоб ніхто і ніколи про нього не згадував. Російське духовенство також було зацікавлене в припинені діяльності кобзарів, бандуристів та лірників, вбачаючи в них небезпечних суперників, що проповідували відмінні духовні цінності. Кобзарі в період козаччини мали більший авторитет серед українського народу, аніж священики.

У ХІХ ст. утиски кобзарів посилились: їх били, розбивали їхні бандури, проганяли з ярмарків, інколи навіть забирали до в’язниці. Таке безправне становище кобзарів тривало до початку ХХ ст. В 1902 р. у Харкові відбувся ХІІ археологічний з’їзд, учасники якого порушили питання про припинення переслідування та поліпшення долі народних співців України. На якийсь час у деяких губерніях місцева поліція та інші органи влади припинили утиски і переслідування кобзарів. Але загалом їхнє злиденне становище нітрохи не змінилося.

Після революційних подій 1917 р. становище кобзарів та бандуристів дещо поліпшилось. Концерти, які в той час відбувались за участю будь-якого кобзаря, чи самостійні кобзарські концерти проходили у переповнених залах. Але, на жаль, це також тривало не довго. На кінець 1920-х років, коли набрало обертів придушення селянського культурного життя в Україні, сільські музиканти-інструменталісти гостро відчули тягар дискримінації як у забороні релігійних елементів у ритуалах та обрядах, так і в регламентації музичної практики. Нищівні репресії були вжиті до сліпих, особливо мандрівних музик.

Відтак вони змушені були миритися з жорстокими для них умовами. Це стало початком кінця їх виконавчої практики, репертуару, стилю життя, суспільної організації та економічного статусу сліпих музик, а отже, кінця їхньої історичної ролі як носіїв культурних цінностей. Бандуристи та лірники вже не могли мандрувати вільно, добирати учнів, формувати репертуар. Все це призвело до знищення морального авторитету кобзарів, бандуристів та лірників.

Поява серед кобзарів та лірників зрячих музик і навіть жінок (що було неможливо в давні часи за кобзарсько-лірницькими правилами) говорить про слабшання та відмирання вікових традицій. Про це неоднозначно засвідчують проаналізовані автором дисертації конкретні долі понад трьох десятків відомих музик. На зміну сліпим музикантам поступово приходять зрячі кобзарі та бандуристи, які знаходили можливості пристосовуватись до нових умов життя. Це, насамперед, позначилося на їхньому репертуарі: зникають майже повністю пісні релігійного змісту (псалми, канти, акафісти) та обрядові пісні і на зміну їм приходять нові пісні, які створюються для прославлення радянської влади та комуністичної партії. Ліра, як музичний інструмент, поступово зникає із ужитку, а бандура стає концертним інструментом, на якому крім української музики виконуються твори світової класики.


ВИСНОВОК

  • Кобзарство, яке існувало протягом трьохсот років (XVI–XIX cт.), досліджувалося фрагментарно, тільки в окремих його напрямках та аспектах. Встановлено, що наявні архівні та опубліковані джерела дали можливість певною мірою здійснити аналіз формування кобзарсько-лірницьких товариств в Україні відповідно до поставлених у досліджені завдань. На основі історико-культурного, джерельного, історіографічного, мистецтвознавчого матеріалу відтворено діяльність кобзарсько-лірницьких товариств в Україні.

  • Визначено передумови становлення кобзарства, нерозривно пов’язаного з військовими музикантами, що супроводжували загони князівських ратників, з “каліками-перехожими”, волхвами періоду Київської Русі. Кобзарі, бандуристи та лірники мають багато спільного з сербськими пандурами, що говорить про взаємовплив. Характер професії та соціальне становище визначили особливу суспільну вагомість кобзарів, бандуристів та лірників серед народу. Вони виконували просвітницьку місію, сповіщали населення про останні події у світі, вміли не тільки гарно співати та грати, але і лікували, ворожили, виконували різні релігійні обряди, спираючись на власний досвід, висловлювали людям поради як діятти за тієї чи іншої ситуації.

Досліджена поява музичних цехів у великих містах, їх звичаї й традиції. Поява музичних цехів у XV ст. нерозривно пов’язана із впровадженням магдебурзького права в містах України. Братства музикантів були організовані за тими самими принципами, що й інші ремісничі осередки. Відмінність полягала лише в тому, що музичні цехи забезпечували не матеріальне, а духовне виробництво. За релігійною ознакою музичні цехи поділялися на православні й католицькі. В західних землях України переважали католицькі цехи, в яких релігійний вплив був доволі значним порівняно з цехами на сході, що пояснюється активними намаганнями польських церковнослужителів окатоличити українське населення. За сотенно-полковим устроєм, який існував в Україні, багатьом музичним цехам присвоювалось звання козачого.

  • Виявлено відмінність між кобзарсько-лірницькими цехами в маленьких містечках і селах та музичними цехами у великих містах. Фізична неповноцінність, каліцтво примушувало їх членів ховатися від стороннього ока, встановлювати сувору заборону на проникнення чужих до внутрішнього життя цеху, братства. У свою чергу, в музичних цехах, що знаходились в містах, були різноманітні музичні інструменти, що сприяло розвитку ансамблевої гри серед музикантів, які брали активну участь у житті міста. Щоб стати членом цих товариств не треба було мати якихось тілесних недоліків. Від членів цих цехів не вимагалось знання “лебійської” мови. Їх діяльність, як правило, обмежувалась містом, в якому знаходився цех, та його околицями. Це пояснюється тим, що заробіток у великих містах був значно вище і не було потреби мандрувати далеко, як це робили кобзарі, бандуристи та лірники, що належали до периферійних музичних цехів.

Старцівські цехи, які існували протягом кількох століть, відіграли важливу роль у збереженні епічного репертуару, виконавських традицій та розвитку народної музики. Виконавці українського епосу були своєрідними просвітниками народу і впливали на його національну самосвідомість. З часом нові умови життя руйнують цехову організацію. У другій половині XVIII ст. гра на кобзі та бандурі стає популярною серед українських панів, вони заводять власних кобзарів, бандуристів та торбаністів.

  • На основі дослідженого матеріалу встановлено та охарактеризовано основні етапи розвитку кобзарського мистецтва:

початок XV cт. − зародження кобзарства;

XVI–XVII ст. − розквіт в часи козаччини;

ХІХ ст. − занепад мандрівного кобзарства.

  • Простежено трансформацію традицій та звичаїв кобзарів і лірників після скасування Гетьманату та знищення Запорізької Січі і до початку ХХ ст. Нові історичні та соціально-економічні умови поступово руйнували віковий спосіб життя кобзарів та лірників. Вони змушені були миритися з нищівними для них умовами. Дотримання жорстких нападів поклало кінець їх виконавчої практики, репертуару, стилю життя, суспільної організації та економічного статусу сліпих музик, а отже, кінець їхньої історичної ролі як носіїв культурних цінностей. Бандуристи та лірники вже не могли мандрувати вільно, добирати учнів, формувати репертуар. Все це призвело до зміни статусу кобзарів та бандуристів з мандрівних музик на концертних виконавців.



Список літератури


  1. Засади виникнення та розвитку партесного співу в Україні // Вісник Київського національного університету культури і мистецтв. Серія Історія. − 1999. − № 1. − С. 67-76.

  2. Музичні струнні інструменти на території України в XVI-XІX ст. // Міжвідомчий збірник наукових статей. Питання культурології. − 2002. − Випуск 18. − С. 115-119.

  3. Переслідування кобзарів і лірників // Питання культорології. − 2003. − Випуск 19. − С. 219-229.

  4. Музичні цехи в містах України в XVI-XVII ст. // Культура і мистецтво у сучасному світі. − 2003. − Випуск 4. − С. 177-185.

  5. Кобзарі та бандуристи в Україні // Київська старовина. – 2003. – № 4. – С. 170-175.

  6. Мандрівні дяки на Україні // Старожитності Вишгородщини. Збірка тез доповідей і повідомлень 9-ої науково-практичної конференції, присвяченої “Дню пам’яті Ярослава Мудрого”. − Вишгород, 2003. − С. 76-82.

  7. Міфологічно-язичницькі витоки українського кобзарства // Матеріали міжнародної наукової конференції “Міфологічний простір і час у сучасній культурі”: У 3-х т.− Київ, 2003.− Т.3: Простір і час культури.− С. 30-31.







не очень плохо
  1
средне
  1
отлично
  1
Ваша оценка:

Похожие:

Перший розділ  “Історіографія проблеми” iconПроблеми молоді - Проблеми молоді Проблеми молоді та негативні явища в молодіжному середовищі. Конфлікт поколінь Проблеми молоді та негативні явища в молодіжному середовищі
53.6kb.   Демографічна ситуація впливає на молодь наступним чином, зокрема останнім часом зростає чисельність сільської молоді в приміській...
Перший розділ  “Історіографія проблеми” iconРепродуктивна поведінка підлітка: тенденції і проблеми - «Репродуктивна поведінка підлітка: тенденції І проблеми»
235.8kb.   Основні характеристики та структура репродуктивної поведінки. Підходи до вивчення. Тенденцыъ та проблеми. Запропоновані методи вирішення...
Перший розділ  “Історіографія проблеми” iconКласний керівник: Лоза Н. В
24.8kb.   Стосунки між учнями класу загалом дружніі доброзичливі. Але протягом року були випадки суперечок І непорозумінь між учнями, зокрема...
Перший розділ  “Історіографія проблеми” iconЮридичний конфлікт в діяльності юриста - Розділ класифікація юридичних конфліктів та їх характеристика
11.6kb.   Розділ І. Теоретичне обгрунтування виникнення конфлікту
Перший розділ  “Історіографія проблеми” iconРозділ теоретико-методологічні засади організації системи підбору кадрів
555.5kb.   Розділ аналітико-дослідницькі виміри добору кадрів (на прикладі компанії unilever)
Перший розділ  “Історіографія проблеми” iconРозділ Теоретичне дослідження методів виховання
326.8kb.   Розділ Практичне дослідження екологічного та громадянського виховання в Ружинській гімназії
Перший розділ  “Історіографія проблеми” iconНавчальні матеріали з дисципліни «Медична хімія» Розділ І. Біонеорганічна хімія
6.4kb.   «Медична хімія» Розділ І. Біонеорганічна хімія Для студентів спеціальності 12010102 «Сестринська справа»
Перший розділ  “Історіографія проблеми” icon2. Проблеми вдосконалення провадження у справах про проступки проти громадського порядку
0.5kb.   Статья
Перший розділ  “Історіографія проблеми” iconАдміністративна відповідальність за проступки, що посягають на громадський порядок: проблеми та перспективи їх вирішення - 342. 924: 351. 75
10.3kb.   Статья
Перший розділ  “Історіографія проблеми” iconЕкологічні проблеми - When our children are adults there will be no more Siberian tigers, African elephants, or cheetahs left in the wild. The major sources of diversity and evolutio
4kb.  
Разместите кнопку на своём сайте:
Рефераты


База данных защищена авторским правом ©CoolReferat 2000-2018
обратиться к администрации | правообладателям | пользователям
Основная база рефератов
Рефераты