Основні геополітичні концепції - Розділ I. Теоретико-методологічні основи поняття геополітики icon

Основні геополітичні концепції - Розділ I. Теоретико-методологічні основи поняття геополітики






Скачать 463.68 Kb.
НазваниеОсновні геополітичні концепції - Розділ I. Теоретико-методологічні основи поняття геополітики
Дата конвертации01.02.2015
Размер463.68 Kb.
ТипДокументы
РОЗДІЛ I. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОНЯТТЯ

ГЕОПОЛІТИКИ


Підходи до визначення геополітики надзвичайно різноманітні: від ототожнення її з мистецтвом управління загальносвітовим процесом, державою чи іншою спільнотою, через твердження, що геополітика є цілісною самостійною наукою, до визнання її світоглядною концепцією майбутнього. Процес формування цілісного уявлення про геополітику як науку та вироблення єдиного поняттєво-термінологічного апарату ускладнює, однак водночас сприяє її методологічному збагаченню і розширенню сфери практичного застосування те, що серед геополітиків багато представників географічних, політичних, історичних та інших наук.

Виходячи з позиції автора терміна "геополітика" Р. Челлена, викладемо аргументи на користь її науковості. Термін "геополітика " етимологічно складається з двох грецьких слів: geo — земля, politicos — держава, громадянин та все, що пов'язане з містом. Тому, за Р. Челленом (1924), геополітика — "це вчення про державу як географічний організм чи явище в просторі: вона, таким чином, є вченням про державу як країну, територію чи область" [7, с.18–23].

Варто зауважити, що, на відміну від політичної географії, чіткого і всеохопного визначення геополітики немає. Геополітику нерідко розуміють як науку, що вивчає глобальну політику, тобто стратегічний напрям політичних відносин, в основному сучасних. Поняття використовується для оцінки міжнародно-політичних позицій держави, її місця в системі міжнародних досліджень, умов її участі у військово-політичних союзах. Для початку наведемо кілька поширених визначень геополітики:

• "Геополітика служить визначенню національної політики з урахуванням факторів впливу на неї природного середовища" (Енциклопедія "Britanica", 1994).

• "Це наука, яка вивчає і аналізує в єдності географічні, історичні, політичні та інші взаємопов'язані фактори, які впливають на стратегічний потенціал держави" ("The Encyclopedia Americana", 1973).

• "Геополітика — це поєднання географічних і політичних факторів, що визначають положення держави чи регіону з ухилом на вплив географії на політику" (З. Бжезінський, 1997).

• "Наука про вивчення відносин між владною політикою в міжнародному плані й тими географічними рамками, в яких вона проводиться" (П. Галлуа, 1990).

• "Геополітика — це наука про контроль над простором" (В. Мадіссон, В. Шахов, 2003).

Отже, по-перше, стрижнем геополітики залишається географія як динамічна система суспільно-природничих наук, що дає підстави більшості дослідників визначати її як географічну дисципліну. Супротивники даного підходу, переважно політологи, хибно ототожнюють географію з вивченням стабільних фізико-географічних умов та ресурсів. По-друге, геополітика пов'язує в одне ціле політичні процеси і земні простори. Раніше вважалося, що ця наука, на противагу політичній географії, досліджує лише глобальний простір, проте з'являється дедалі більше праць, присвячених політичній стратегії на мезо- та мікрорівні (регіональна геополітика, атомістична геополітика тощо) [15, 236 с.].

Геополітика — це наука про багатогранну політику держав та інших суб'єктів, спрямована на вивчення можливостей активного використання даностей геопростору в інтересах військово-політичної, культурно-інформаційної, економічної та екологічної безпеки в межах відповідних полів взаємодії.

За сучасних умов глобалізації зростає ступінь взаємозалежності держав у політичному, економічному, соціальному, культурному та інших аспектах. Реальні міжнародні відносини будуються, як і в минулому, переважно на основі жорсткої міждержавної конкуренції у різних сферах. Посилюється політичне й економічне протиборство між різноманітними акторами міжнародних відносин. Тому дослідження сучасної геопросторової політичної організації світу і прогнозування її змін у майбутньому є дуже важливим завданням сучасної науки як з теоретико-пізнавальної, так і прикладної точки зору. Саме геополітика є тією науковою дисципліною, яка у взаємодії з іншими науками має аналізувати розвиток політичної організації світу, просторові аспекти взаємодії між державами, роль на світовій арені недержавних політичних акторів, виявляти основні тенденції геопросторового розвитку світових політичних процесів [24, С.121–125].

Розкриття сутності геополітики, визначення її об’єкта і предмета досліджень залишаються актуальними проблемами наукових досліджень. Погляди вчених різних шкіл та напрямів на ці питання суттєво відрізняються.

Визначимо геополітику як наукову дисципліну, дамо формулювання її об’єкта та предмета досліджень, виявимо основні структурні складові, проаналізуємо взаємозв’язки геополітики з іншими міждисциплінарними науками та політичною географією.

Термін “геополітика” вперше запропонував шведський учений і політик Р. Челлен, а в своїй головній праці “Держава як форма життя” (1916) розробив наукові засади геополітики — вчення про державу як географічний організм, що розвивається у певному просторі. Навіть досі питання щодо існування такої науки, як геополітика, залишається дискусійним [16, С.4-5].

Нині існує дуже багато визначень геополітики — понад 300. У цілому виділяють такі основні підходи до визначення сутності геополітики.

По-перше, під геополітикою розуміють світоглядну, ідеологічну доктрину, яка обґрунтовує експансіоністський чи оборонний напрям зовнішньої політики держави її національними інтересами в географічному просторі. Геополітична доктрина (за поширеним визначенням) — це узагальнена система провідних поглядів і керівних принципів стратегії держави у світовому геополітичному просторі, у регіоні та щодо найближчих сусідів. Прихильник цього підходу О. Г. Дугін трактує геополітику насамперед як ідеологію — науку про владу і для влади .

По-друге, геополітикою називають політику держави в географічному просторі. Прибічники цього, по суті прикладного підходу, приділяють особливу увагу зовнішній геополітиці — розробці та здійсненню стратегічних напрямів зовнішньої політики держави у світовому геопросторі на різних ієрархічних рівнях. На внутрішньодержавному рівні розробляється і впроваджується внутрішня геополітика як практична політика держави щодо своїх окремих територій (регіонів).

По-третє, існує розуміння геополітики як міждисциплінарної науки зі своїми об’єктом, предметом і методологією досліджень, яка вивчає залежність міжнародних відносин і розвитку держав і народів від умов географічного простору. На думку російського вченого К. В. Плєшакова, геополітика має бути визначена не лише як об’єктивна залежність зовнішньої політики тієї або іншої держави від її географічного місцеположення, а й як об’єктивна залежність суб’єкта міжнародних відносин від сукупності матеріальних факторів, що дають йому можливість здійснювати контроль над простором [5, 204 с.].

У багатьох визначеннях геополітики підкреслюється така її сутнісна ознака, як вивчення взаємозв’язків політики держави з природними, економічними, соціальними, культурними та іншими факторами. Зокрема, Ю. В. Тихонравов вважає, що геополітика — це наука, яка вивчає закономірності взаємодії політики із системою неполітичних факторів, які формують географічне середовище.

У літературі зустрічається також багато трактувань геополітики з ухилом на функціональний аспект у сфері зовнішньої політики і міжнародних відносин. Наприклад, М. О. Нартов визначає геополітику як науку, систему знань про контроль над простором.

На думку К. С. Гаджиєва, геополітика вивчає основоположні структури та суб’єкти, глобальні чи стратегічні напрями, найважливіші закономірності та принципи життєдіяльності, функціонування й еволюції сучасного світового співтовариства. За поширеним в українській науці поглядом, геополітика як наука є системою і сукупністю знань про організацію гегемонії та контролю влади над простором.

Хоча геополітика і відносно молода наука, вона вже традиційно вивчає конкретно-історичні форми впливу географічних особливостей розташування країни чи групи держав на локальні, регіональні й глобальні міжнародні процеси, а також зовнішню політику певних держав [20, 23 с.].

Вважаємо, що геополітика є міждисциплінарною наукою, яка вивчає процеси виникнення, трансформації, функціонування і взаємодії геопросторових політичних систем різних ієрархічних рівнів і розробляє прогнози їх розвитку. Геопросторова політична система, на нашу думку, є сукупністю взаємопов’язаних і взаємодіючих у межах певного геопростору підсистем і компонентів політичної сфери суспільства.

До головних джерел геополітики відносять, насамперед, географічний детермінізм — вчення, згідно з яким розвиток людського суспільства цілком (або переважно) визначається фізико-географічними факторами (передусім географічним положенням, рельєфом, кліматом, внутрішніми водами, ґрунтами тощо). Це вчення виникло ще в античну добу, а згодом, у Новий час, збагатившись новими ідеями, заклало науковий фундамент геополітики. На розвиток геополітичної науки також вплинули воєнно-стратегічні та цивілізаційні теорії, здобутки політичної географії, політології, соціології [29, 269 с.].

До визначення об’єкта геополітики існують різні підходи залежно від авторських поглядів на сутність геополітики.

Основним об'єктом дослідження геополітики є геополітична структура світу в усій її різноманітності. Нині вона представлена багатьма просторовими моделями. Стабільна геополітична структура світу, яка відображає баланс сили на певному історичному етапі, дістала назву світосистеми.

Генераторами стабілізації або зміни геополітичної структури світу є суб'єкти геополітичного планування. Незаперечні й головні суб'єкти геополітики — держави (імперії). З ними пов'язані такі ключові поняття геополітики, як геостратегічні гравці та геополітичні осі [10, 526 с].

Геостратегічні гравці, за З. Бжезінським, — "це держави, що мають спроможність і національну волю застосовувати силу чи вплив поза своїми кордонами для того, щоб змінити наявний геополітичний стан справ", а геополітичні осі — "це держави, чия вага походить не з їхньої сили і мотивації, а радше з вад розташування та з наслідків їхніх потенційно вразливих умов для поведінки геостратегічних гравців" [3, с.15].

Держави як суб'єкти міжнародного права можуть виступати ініціаторами створення регіональних або міжнародних організацій, на які також поширюється геополітична суб'єктність.

Поширення ліберальних традицій у XVIII — XX ст. та поглиблення глобалізації наприкінці XX ст. значно підірвали політичний та економічний суверенітет держави. І якщо раніше мова в геополітиці йшла про цикли гегемонії держав (П. Тейлор, Кондратьєв-Валлерстайн), про протистояння володарів, націй, ідеологій, цивілізацій (С. Гантінгтон), яке відбувалося знову ж таки на державному рівні, то на рубежі XX — XXI ст. поряд із державами новими і цілком самостійними суб'єктами геополітичної структури світу стали транснаціональні компанії (ТНК), а їх протистояння та економічна експансія вже визначають співвідношення сил на регіональному і глобальному рівнях. Геополітична структура світу дедалі більшою мірою реагує на інтереси недержавних суб'єктів: ТНК, різноманітних об'єднань громадян (політичні рухи й організації, антиглобалістські рухи тощо), терористичних груп та окремих лідерів. Усіх учасників міжнародного політичного процесу незалежно віл поширення на них міжнародного права в системі міжнародних відносин називають акторами [6, 132 с.].

З розвитком регіональної геополітики її суб'єктами стають політико — територіальні складові окремих держав.

Завдяки іманентним кожному суб'єктові геополітики інтересам (національна ідея, економічна і політично-військова безпека держави, імперські зазіхання, економічне панування, збереження самобутності, особисті амбіції тощо) формуються певні обшири, в яких ці інтереси накладаються, протистоять або взаємодіють. Якщо зробити спробу винести за дужки геополітичних моделей щось спільне, то вимальовується певний проблемний ареал, основним змістом якого є фіксація і прогноз просторових меж дії "силових полів" різного характеру, які й виступають у ролі предмета геополітики.

Поширені в літературі терміни Lebensraum (життєвий простір), "полюс зростання", "полюс сили", "геополітичне поле", "центр зростання" та ін. можуть бути застосовані для однобічного висвітлення суто військово-політичних, економічних, ідеологічних тощо аспектів світовлаштування. Більш комплексним, особливо в контексті розвитку геополітики взаємодії, терміном для означення предмета геополітики є поле взаємодії.

Поле взаємодії — це виокремлений на основі поєднання (накладання) геостратегій заінтересованих акторів сегмент суспільної діяльності, який взаємодіє з певним географічним простором.

Поля взаємодії за провідною функцією можуть бути економічними, політичними, військовими, ідеологічними, цивілізаційними, екологічними тощо або інтегральними.

Оскільки геополітика є суспільною наукою, то об'єкт і предмет її дослідження перебувають у постійній динаміці, відображаючи мінливу реальність.

Фіксація і прогноз меж полів взаємодії, динамічна мозаїка яких формує геополітичну структуру світу, є головним завданням геополітики. Інші завдання: дослідження механізмів і форм контролю над геопростором (нині найефективнішими формами контролю визнаються контроль над комунікаціями, різного роду потоками (інформаційні, товарні та ін.) і геополітичними базами); геополітичне районування планети на основі розмежування геополітичних полів провідних акторів; виявлення об'єктивно існуючих просторових політичних одиниць, геостратегічних зон та геополітичних регіонів; подолання конфронтаційної логіки в міжнародних відносинах; розробка геополітичних кодів для суб'єктів геополітики тощо [2, 256 с.].

Щодо геополітичного простору, то його можна визначити як протяжність та “глибину” політичної діяльності, середовище виникнення, розвитку й існування політичних феноменів, їх взаємодії, співвідношення, взаємного розташування тощо. Геополітика традиційно вивчає простір як безпосередню політичну силу. Геополітичний простір або політичний геопростір (вважатимемо їх тотожними) виступає як підсистема інтегрального геопростору, до складу якого входять ще й фізичний (природний), економічний та соціальний геопростори (окремі вчені пропонують виділяти також культурний та інформаційний геопростори). Усі підсистеми й компоненти інтегрального геопростору тісно пов’язані функціональними взаємозв’язками і взаємодіють між собою.

Геополітичний простір можна уявити собі як сукупність взаємодіючих між собою геопросторових політичних систем різних ієрархічних рівнів. Отже, конкретними об’єктами дослідження в геополітиці виступають геопросторові політичні системи: глобальна геополітична система, геополітичні макрорегіони, регіони та субрегіони світу, блоки держав, окремі держави, “полюси” або “центри” сили (військової, політичної, економічної), геополітичні “лінії”, “осі”, “вузли”, вогнища та ареали поширення воєнно-політичних конфліктів, внутрішньодержавні геополітичні регіони тощо [27, С.30–39].

До предмета дослідження геополітики належить широке коло питань: закономірності виникнення, трансформації і сучасного функціонування світової геополітичної системи; просторові аспекти розвитку систем міжнародних відносин у минулому; чинники, що впливають на трансформації сучасної системи міжнародних відносин; формування і розвиток геополітичних регіонів різних ієрархічних рівнів; використання державами світу геопросторових факторів при визначенні й досягненні своїх геополітичних цілей; проблеми територіального розвитку держав, просторові аспекти їх взаємодії на міжнародній арені; вплив географічних факторів на зовнішню та внутрішню політику держав; внутрішньодержавні територіальні політичні процеси, взаємодії політичних сил; просторові аспекти виникнення, ескалації, врегулювання війн і локальних воєнно-політичних конфліктів тощо.

Слід виокремити такі основні ієрархічні рівні геопросторових політичних систем і, відповідно, геопросторової політичної організації суспільства: світ у цілому; регіони світу (у свою чергу різних рівнів), угруповання (блоки) держав; окремі держави; внутрішньодержавні регіони; локальні райони, специфічні в політичному відношенні окремі місцевості, населені пункти.

Існують різні підходи до розуміння структури геополітики, залежно від трактування її сутності, об’єкта та предмета дослідження. Багатьма вченими у складі науки виділяються два головні розділи:

1.Геополітика “фундаментальна”, що вивчає теоретичні питання розвитку геополітичного простору планети, закономірності взаємодії держав та інших геополітичних об’єктів між собою, залежності розвитку геополітичних систем від факторів географічного середовища тощо.

2.Геополітика прикладна, що виробляє принципові рекомендації щодо генеральної лінії поведінки держав чи їхніх груп на світовій арені, а також щодо внутрішньої політики держави в окремих її регіонах тощо.

Геополітику також можуть поділяти на доктринально-нормативну і оціночно-концептуальну.

При аналізі геополітики окремої держави вважають за доцільне виділяти зовнішню (формулювання стратегічних напрямів оптимальної зовнішньої політики держави, розробка тактичних прийомів проведення політики, спрямованої на забезпечення національної безпеки і задоволення геополітичних інтересів держави тощо) та внутрішню геополітику (вироблення стратегічних засад ефективної регіональної політики, вивчення просторових аспектів взаємодії політичних партій і рухів, етнічних, релігійних спільнот тощо) [12, 34 с.].

Окремо виділяють геостратегію як напрям наукової геополітики, що займається розробкою довгострокових стратегічних цілей, напрямів і принципів зовнішньої політики держави у світовому геопросторі. З прикладної точки зору під геостратегією розуміють сукупність провідних напрямів зовнішньої політики держави на міжнародній арені.

Перспективним напрямом досліджень нині вважається цивілізаційна геополітика, що досліджує насамперед культурно-цивілізаційні коди та їх вплив на геополітику відповідних держав. Під цивілізаційними (культурно-цивілізаційними) кодами зазвичай розуміють сукупність стійких культурних, етнічних і релігійних та інших соціокультурних ознак, притаманних населенню певної цивілізації, які великою мірою визначають особливості політичного, економічного, соціального життя і зовнішньої політики держав певної цивілізації [22, 52 с.].


РОЗДІЛ II. ОСНОВНІ ГЕОПОЛІТИЧНІ КОНЦЕПЦІЇ

2.1. Класичні геополітичні концепції


Засновником геополітики вважається географ Фрідріх Ратцель (1844 — 1904). Хоча він і не вживав терміна "геополітика" для означення одвічного прагнення держави розширити свій географічний простір, однак у його працях з політичної географії вперше було сформульовано практично всі головні тези майбутніх позитивістських геополітичних досліджень. Позитивістська геополітика (реальна політика) виходить із твердження про невідворотність зіткнення інтересів держав на міжнародній арені.

Основні праці вченого: "Антропогеографія" (1882), "Про закони просторового зростання держав" (1896), "Політична географія" (1897), "Море як джерело могутності народів" (1900).

З позицій дарвінізму Ф. Ратцель стверджує, що держава є "живою істотою, вкоріненою в ґрунті", тому будь-яка зовнішня експансія становить природний процес розвитку біологічного організму. Оскільки, згідно з Ф. Ратцелем, держава народжується, росте, старіє та помирає подібно до живої істоти, то не може й бути мови про недоторканність кордонів. Класикою геополітики є сім Ратцелевих законів експансії:

1) розмір держави збільшується з розвитком культури нації;

2) зростання держави супроводжується такими аспектами розвитку, як ідеї, торгівля, місіонерство, активність;

3) держава розширюється, приєднуючи та поглинаючи політичні одиниці меншого значення;

4) кордон — це периферійний орган держави, через який проявляється її зростання, сила або слабкість та всі зміни в організмі держави. Сильною є та держава, яка здатна підтримувати тісні зв'язки між власним прикордонням та серцевиною, не допускаючи сепаратизму;

5) експансія держави полягає у першочерговому загарбанні найважливіших для її розвитку регіонів;

6) первісний імпульс експансії надходить до примітивних держав від більш розвинутих цивілізацій;

7) загальна тенденція до асиміляції слабших націй спонукає до подальшого збільшення території в русі, який підживлює сам себе.

"Нормальною" є така держава, яка найорганічніше поєднує географічні, демографічні та етнокультурні параметри нації. У працях Ф. Ратцеля простір (Raum) перестає бути суто кількісною категорією і набуває якості, перетворюючись на "життєвий простір" (Lebensraum), певну "геобіосферу", безперервне життєве тіло етносу, що займає цей простір. Простір — це не просто територія, яку займає держава і яка є одним з атрибутів її сили, він сам є політичною силою. Жоден із примітивних народів не створив великої за розмірами держави. (У цьому контексті слід наголосити на тому, шо українці нині мають найбільшу за площею суто європейську державу.) Для тривалого існування держава має забезпечити себе достатнім життєвим простором. З поняттям Lebensraum пов'язані також терміни Raumsinn (просторовий сенс) та Lebensenergie (життєва енергія). Занепад держави є результатом ослаблої просторової концепції [13, С.69—85.].

Ф. Ратцелю належить авторство ще однієї геополітичної концепції — концепції "світової держави", або Weltmacht. На основі особистого знайомства зі США та емпіричних узагальнень історії європейських держав він доводив, що властива державам максимальна географічна експансія зрештою має привести до збігу меж континентів і державних кордонів. Будучи націоналістом, долю континентальної держави він пророкував Німеччині.

Необхідною умовою набуття статусу світової держави Ф. Ратцель вважав розвиток військово-морських сил і панування на морі. Цим самим він започаткував ще одну важливу для гeoполітики тему: значення моря для розвитку людської цивілізації та протистояння морських і континентальних світових центрів. Океаном майбутнього вчений вважав Тихий океан, де у фінальному для людства протистоянні зійдуться Велика Британія, США, Росія, Китай та Японія.

Загалом Ф. Ратцель зробив першу серйозну спробу застосування просторового підходу для пояснення змісту політичних подій.

Не лише поглибив запропоновані Ф. Ратцелем основи нової науки, а й першим ужив для її означення термін "геополітика" шведський учений Рудольф Челлен (1864 — 1922), якого з багатьох причин можна вважати представником німецької школи. Водночас цей автор започаткував і не вирішену донині суперечку щодо належності геополітики до сфери географії чи політології (сам він був професором історії та політичних наук) [23, С.56 – 58].

Геополітика Р. Челлена — це лише одна з п'яти (поряд з екополітикою, демополітикою, соціополітикою та кратополітикою) складових науки про державу, яка розглядає останню "як живий організм (душею держави вважалася нація. — В. С.), втілений у просторі". Сила держави, набагато важливіша від закону, ставилася в залежність від гармонічного поєднання території, господарства, народу, суспільства та влади. Предметом дослідження геополітики вчений визначив великі держави.

У своїх працях "Держава як форма життя" (1899), "Великі держави: нариси зі сфери сучасної великої політики" (1914), "Основи системи політики" (1920) Р. Челлен:

• довів до логічного кінця концепцію "континентальної держави" Ф. Ратцеля. Саме Німеччина, інтереси якої протилежні інтересам інших західноєвропейських держав, має об'єднати навколо себе європейців, втіливши в життя формулу "Німеччина = Європа" або принаймні теорію "континентального блоку";

• поглибив ідею Ф. Достоєвського, створивши концепцію "молодих і старих народів". Саме "молоді" німці й росіяни за рахунок територій, що контролюються "старими" французами та англійцями, повинні витворити континентальні держави. Ідеологічний аспект протистояння вважався Р. Челленом похідним;

• розкрив поняття "трьох просторових факторів" — розширення, монолітності території, свободи переміщення населення — в динаміці геополітичних процесів.

Геополітична доктрина К. Хаусхофера базувалася на планетарному дуалізмі: протистоянні морських (таласократії) і континентальних (телурократії) держав. Майбутнє Німеччини як великої держави бачилось у створенні "континентального блоку" або осі Берлін— Москва—Токіо. Базуючись на ідеї великих просторів, К. Хаусхофер дійшов висновку про необхідність поділу світу вздовж меридіанів на глобальні економічні регіони. Цей новий геополітичний поділ дістав назву панрегіоналізму. Виділення панрегіонів мало грунтуватися на об'єднанні держав на основі спільних соціально-політичних та економічних проблем.

Збагатив геополітику своїми, певною мірою тенденційними, ідеями, викладеними у працях "Політична теологія" (1922), "Земля і Море" (1942), "Номос Землі" (1950), "Планетарне протистояння між Сходом і Заходом та протистояння Землі і Моря" (1959) та ін., ще один представник німецької школи — Карл Шмітт (1887—1985). Головні з цих ідей:

• теорія "прав народу" — кожен народ має право на культурну незалеж-ність, збереження власної ідентичності та духовності;

• концепція "номосу". Номос — це така форма організації буття, яка встановлює найгармонійніше співвідношення між природними та культурними особливостями людського колективу і навколишнім середовищем — як у соціальному ансамблі, так і між окремими складовими;

• на основі вивчення "номосу" Землі — висновок про глобальне протистояння між двома сутнісно різними цивілізаціями Суходолу (Бегемот, традиційна) і Моря (Левіафан, трансформаційна);

• гіпотеза Великого простору, згідно з якою поява держав-континентів є історичною та геополітичною необхідністю. К. Шмітт визнавав культурну та етнічну багатоманітність і широку автономію складових. Його теза щодо того, що формування великих просторів спричинюється не агресією, а політичною волею держав чи народів, є аксіомою сучасних інтеграційних процесів [28, 41 с.].

Одним із засновників науки та найвизначнішим геополітиком вважається Хелфорд Маккіндер (1861 — 1947). У доповіді "Географічна вісь історії" (1904) (серед інших праць: "Британія та Британські моря", 1902, "Демократичні ідеали та реальність", 1919, "Завершеність Земної кулі та набуття миру", 1943) він виклав власне бачення історії та географії світу, яке визначило розвиток геополітики XX ст. загалом.

Згідно з Х. Маккіндером, світова історія є результатом конфронтації континентальних та океанічних держав. Схема Х. Маккіндера базується на ієрархії планетарного простору через систему концентричних кіл.

Центральне положення займає "осьовий ареал" ("географічна вісь історії"), межі якого автором не уточнювалися і змінювалися з праці до праці, однак переважно ототожнювалися з Російською імперією (СРСР). Берегові простори Євразії, які являють собою зону найінтенсивнішого розвитку цивілізації, формують "внутрішній (окраїнний) півмісяць". Велика Британія, Японія та позаєвразійські простори планети входять до "зовнішнього (острівного) півмісяця" [16, с.45].

В 1915 р. британський географ Дж. Фейгрів назвав цю теорію теорією Хартленду (Серцевинної землі). Важливим структурним елементом моделі є Світовий острів, який складається з Європи, Азії та Африки. Геополітичну максиму Х. Маккіндера висловлено у праці "Британія та Британські моря": "Той, хто контролює Східну Європу, керує Хартлендом; хто керує Хартлендом, домінує над Світовим островом; хто домінує над Світовим островом, керує світом" [21, 112 с.].

Головний висновок: розпочинається період зльоту континентальних держав та занепаду морських. Х. Маккіндер головним практичним завданням геополітики вважав максимальне знесилення "осьового ареалу", недопущення його блокування з іншими континентальними державами, особливо Німеччиною або арабським світом, та максимальне поширення впливу "зовнішнього півмісяця" на берегову зону Євразії. В 1943 р. вчений запропонував концепцію північного атлантизму, яка базувалася на недовірі СРСР.

Важливим внеском Х. Маккіндера у розвиток науки став запропонований ним поділ геополітичної історії світу на:

- доколумбовий (народи "внутрішнього півмісяця" живуть під постійною загрозою завоювання народами "осьового ареалу"),

- колумбовий (народи "внутрішнього півмісяця" завойовують невідомі їм прос¬тори планети, формуючи "зовнішній півмісяць");

- постколумбовий (відсутність незайнятих земель спричинює світові віни, а нові транспортні технології зміщують геополітичний вектор у бік континентальних держав) періоди.

Загалом уся наукова діяльність ученого була підпорядкована висвітленню взаємозалежності просторових відносин та історичної зумовленості: історія людства є частиною життя світового організму [23, С. 56 – 58.].

Найбільший вплив на формування американської військової стратегії та зо-внішню політику США протягом усього XX ст. справляли ідеї Альфреда Таєра Мехена (1840—1914), викладені у працях "Вплив морської сили на історію (1660—1783)" (1890), "Вплив морської сили на Французьку революцію та Імперію", "Зацікавленість Америки в морській силі сьогодні та в майбутньому" (1897), "Морська сила та її відношення до війни" (1905) тощо. Історик і професійний військовий А. Мехен не вживав терміна "геополітика", однак методика його аналізу і головні висновки цілком відповідають професійному геополітичному підходові.

А. Мехен, по-перше, виділив 6 критеріїв, які визначають геополітичний статус держави. Серед них:

• географічне положення, насамперед відкритість держави морям та доступність морських комунікацій. Протяжність сухопутних кордонів, здатність контролювати стратегічно важливі регіони. Здатність флоту до оборони і війни з ворогом;

• морфологія державної території, передусім морських узбереж, та кіль-кість портів;

• протяжність берегової лінії;

• кількість населення держави, особливо в контексті можливості будувати та обслуговувати флот;

• національний характер, насамперед здібність до торгівлі;

• політичний характер правління, від якого залежить спрямування кращих природних та людських ресурсів на створення морської сили.

По-друге, висунув ідею переваги морської держави над континентальною (латинської раси над слов'янською). Морську силу держави формують військовий та торговельний флоти і військово-морські бази. Військово-морський флот виступає лише гарантом свободи морської торгівлі.

По-третє, одним з першим виділив планетарні геополітичні структури, передбачивши домінування США в "північній континентальній напівсфері" та світі загалом. Для цього на першому етапі США необхідно інтегрувати довкола себе всю Західну півкулю. Боротьба США з Росією, Китаєм, частково Німеччиною — головне стратегічне завдання морської цивілізації (передусім американо-британського альянсу). З цією метою він запропонував перенести на планетарний рівень "принцип анаконди", який передбачав блокування доступу супротивника до морських узбереж та створення перепон на шляху утворення ворожих коаліцій. Ця ідея була втілена США в концепції "передових рубежів" (1981).

Серед чинників, які применшують значення висновків А. Мехена: зростання військово-стратегічного значення повітряного басейну; розвиток ядерної зброї; зменшення ролі національних кордонів; відсутність на практиці суто морських або континентальних держав [27, С.30–39.].

Послідовник А. Мехена Ніколас Спайкмен (1893—1944) розглядав геополітику як найважливіший науковий інструмент міжнародної політики, що дає змогу розробити найефективнішу стратегію безпеки. Важливу роль у формуванні політики він відводив географічним чинникам. Найважливіші праці: "Американська стратегія у світовій політиці: Сполучені Штати і баланс сили" (1942), "Географія світу" (1944). Н. Спайкмен запропонував власний варіант геополітичної будови світу.

Запорукою світового панування є "внутрішній півмісяць" (Rimland), а не "осьовий ареал" (Нeartland), який не має будь-якої геополітичної місії. Постулат: "Той, хто домінує над Rimland, домінує над Євразією; той, хто домінує над Євразією, тримає долю світу у власних руках". Rimland має перебувати під "інтегрованим контролем" США. Концепція "Хартленд-Римленд" перетворилася на посібник для політиків, згідно з яким Сполученими Штатами щодо СРСР проводилася "політика стримування".

Новим елементом геополітичної картини світу Н. Спайкмен визнав "Серединний океан". Західна Європа та Східне узбережжя США формують "атлантичне співтовариство", перетворюючи північ Атлантичного океану у "внутрішнє море" найрозвинутішої в усіх відношеннях західної цивілізації. Центральною потугою "нового континенту" автор називає США, закликаючи їх покінчити з ізоляціоналізмом та відводячи Європі роль додатка. І хоча багато передбачень і рекомендацій Н. Спаймена втілились у життя (створення НАТО, "холодна війна", недопущення союзу СРСР—Китай, гегемонія США у світі тощо), у поглинання Сполученими Штатами Західної Європи важко повірити.

Розвинув Н. Спайкмен і ідею А. Мехена про геополітичну могутність держави, виділивши вже 10 критеріїв, виходячи з яких слід її оцінювати. А саме: поверхня території, природа кордонів, чисельність населення, наявність корисних копалин, рівень економічного і технологічного розвитку, фінансова забезпеченість, етнічна однорідність, рівень соціальної інтеграції, політична стабільність та національний дух. Маючи низький сумарний результат, держава повинна шукати союзу із сильнішим суб'єктом [28, 41 с.].


2.2. Сучасні геополітичні теорії та школи


В 1993 p. американський політолог, професор Гарвардського університету й директор Інституту стратегічних досліджень Хантінгтон опублікував статтю «Зіткнення цивілізацій», а в 1996 р. — книгу «Зіткнення цивілізацій і перебудова світового ладу». Лейтмотив концепції С. Хантінгтона: якщо XX ст. було століттям протистояння ідеологій (це стверджує і Фукуяма), то XXI ст. позначене зіткненням цивілізацій і релігій. Історія людства повертається до історії цивілізацій. Учений убачає роль США в новому світовому устрої у сталій міжнародній зверхності Сполучених Штатів, що є важливою для добробуту й безпеки американців і для майбутньої свободи, демократії, відкритих економік і міжнародного порядку Землі. Водночас С. Хантінгтон стверджує: «Захід унікальний, але не універсальний». Заходові слід відмовитися від ілюзії щодо своєї універсальності. Інтересам Заходу не прислуговуються безладні втручання в суперечки інших народів. Відповідальність за стримування і розв'язання місцевих конфліктів має лежати на країнах — лідерах тієї цивілізації, яка домінує в певному регіоні. В епоху поліцентризму відповідальність Заходу полягає у збереженні власних інтересів, а не у розв'язанні конфліктів, які не мають жодних вигід для Заходу.

С. Хантінгтон стверджує, що стратегічна перемога атлантистів над євразійцями не є цивілізаційною. Західна ідеологія взяла гору тимчасово. Її перемога підніме на поверхню глибинні культурні шари Сходу: посилиться вплив релігійних чинників, зокрема ісламу й православ'я, буддизму, конфуціанства та індуїзму. В недалекому майбутньому заявлять про себе слов'яно-православна, конфуціанська (китайська), японська, латиноамериканська й, можливо, африканська цивілізації. Цей чинник знову створює умови для протистояння Заходу і Сходу. С. Хантінгтон прогнозує, що наступна світова війна, якщо така виникне, буде війною між цивілізаціями. Щоб їй запобігти, необхідно набагато глибше осягати елементи спільності та відмінності між цивілізаціями, вчитися співіснувати одне з одним.

«Велика шахівниця. Американське панування та його геостратегічні імперативи» (1997) Збігнєва Бжезінського – одна з найвідоміших політичних праць кінця ХХ ст., що присвячена обґрунтуванню нової концепції системи сучасних міжнародних відносин. У книзі Бжезінський аналізує взаємодію США з найбільшими європейськими й азіатськими державами, визначає можливості використання військового, економічного та культурного потенціалу для утримання контролю над Євразією («великою шахівницею», на якій у найближчі роки і буде затверджуватися світове політичне панування США).

У структурі геополітичного простору З. Бжезінський виділяє геостратегічні дійові особи та геополітичні центри. Геостратегічними особами є, за Бжезінським, держави, що мають здатність до здійснення влади або надання впливу за межами власних кордонів. Геополітичні центри зумовлюються географічним розташуванням, яке надає державам особливу можливість контролю за доступом до важливих районів або можливості відмови геополітичним дійовим особам в одержанні ресурсів.

Аналізуючи євразійський геополітичний простір, З. Бжезінський виділяє п’ять ключових геостратегічних дійових осіб – Францію, Німеччину, Росію, Китай та Індію, а також п’ять геополітичних центрів – Україну, Азербайджан, Південну Корею, Туреччину та Іран. Інші – середні за своїми масштабами – європейські держави, більшість із яких є членами НАТО і/чи Європейського Союзу або підкоряються провідній ролі США, або прямують за ключовими геополітичними дійовими особами Європи. Потенційним геополітичним центром у Східній Європі, на думку автора, на сьогоднішній день є Польща.

Розглядаючи геополітичний простір у глобальному масштабі, вчений виділяє на політичній карті світу США як єдину у світі на сьогоднішній день наддержаву. Бжезінський відзначає, що, скориставшись розпадом СРСР (який призвів до утворення «чорної діри» в центрі Євразії), США у своїй зовнішній політиці перейшли від концепції «стримування» до концепції «поширення», прагнучи «нового світового порядку», заснованого на власному домінуванні [23, С. 56 – 58.].

“Євразія є «шахівницею», над якою триває боротьба за світове панування; така боротьба стосується геостратегії – стратегічного управління геополітичними інтересами. На євразійській шахівниці, що має овальну форму, грають не два, а одразу кілька гравців, кожний з яких має різний ступінь влади. Провідні гравці перебувають у західній, східній, центральній та південній частинах шахівниці.

На цій величезній, вигадливих обрисів євразійській дошці, що простирається від Лісабона до Владивостока, й розташовуються фігури для «гри»”.

“Крах Радянського Союзу викликав колосальний геополітичний струс. Для Америки нова геополітична ситуація є серйозним викликом. Сполучені Штати опинилися в унікальному становищі – вони стали першою та єдиною світовою державою.“Америка займає домінуючі позиції в чотирьох сферах світової влади, які мають вирішальне значення: у військовій сфері вона має у своєму розпорядженні унікальні глобальні можливості розгортання; у галузі економіки вона залишається основною рушійною силою світового розвитку; у технологічному відношенні вона зберігає абсолютне лідерство в передових галузях науки й техніки; в області культури, незважаючи на певну її примітивність, Америка має привабливість, особливо серед молоді всього світу, – все це забезпечує Сполученим Штатам політичний вплив, рівного якому не має жодна держава світу. Саме поєднання всіх цих факторів робить Америку єдиною світовою наддержавою в повному розумінні цього слова” [3,с.96].

Френсіс Фукуяма у своїй книзі «Кінець історії та остання людина» (1992) стверджував, що «за останні роки у світі виник небувалий консенсус із приводу легітимності ліберальної демократії як системи правління» (який підсилювався поступовою поразкою конкуруючих ідеологій – фашизму, комунізму та ін.).

Прагнучи спрогнозувати характер і напрямок розвитку сучасного світового політичного процесу, Ф. Фукуяма стверджує, що поширення по всьому світу західних (демократичних) цінностей і ліберальних принципів функціонування економіки неминуче приведуть до формування ліберальної демократії, що являє собою «кінцевий пункт ідеологічної еволюції людства».

Історія людства, за Фукуямою, закінчується разом із політичним протистоянням періоду “холодної війни”, що давав найбільший імпульс розвитку цивілізації. Вчений висуває модель повного домінування ліберальних цінностей, реалізація якої призведе до «кінця історії» – закінчення періоду політичного та ідеологічного протистояння, створення глобальної ліберально-демократичної цивілізації.

У своїй останній роботі «Америка на розпутті» (2006) Фукуяма підкреслює, що «кінець історії» не означає неминучий транснаціональний рух до ліберальної демократії. «Кінець історії», за Фукуямою, – це лише «розмова про модернізацію» (де ліберальна демократія виступає одним із низки «побічних продуктів» процесу модернізації політичних систем).

“Ліберальна демократія може представляти собою «кінцевий пункт ідеологічної революції людства» і «остаточну форму правління в людському суспільстві», будучи тим самим «кінцем історії». Це означає, що в той час, як більш ранні форми правління характеризувалися невиправними дефектами та ірраціональностями, що зрештою приводили до їх катастрофи, ліберальна демократія, як стверджується, позбавлена таких фундаментальних внутрішніх протиріч. Хоча якісь сучасні країни можуть зазнати невдачі в спробі досягти стабільної ліберальної демократії, а інші можуть повернутися до більш примітивних форм правління, на кшталт теократії або військової диктатури, але ідеал ліберальної демократії поліпшити не можна… Те, що, на мою думку, підійшло до кінця, – це не послідовність подій, навіть подій серйозних і великих, а Історія з великої букви – тобто історія, що розуміється як єдиний, логічно послідовний еволюційний процес, що розглядається з урахуванням досвіду часів і народів” [13, С. 69—85.].

Наприкінці 60-х років XX ст. у Франції виникла геополітична течія «нові праві». Її очолив філософ і публіцист Ален Бенуа. Під прапором «нових правих» об'єдналися соціалісти, прибічники буржуазної демократії, германофіли й модерністи, а згодом і слов'янофіли. Провідним принципом «нових правих» став принцип континентальної політики. Всі етноси, що населяють Європу, є вихідцями з Індії, тобто мають «спільне минуле», тож мусять мати й «спільне майбутнє». Державам Європи потрібно вийти з НАТО, дотримуватися суворого нейтралітету і створити власні ядерні сили. Саме таку політику здійснював до кінця 60-х років Президент Франції генерал де Голль. «Нові праві» шукали розуміння й підтримки на Сході, виявляли інтерес до зовнішньої політики СРСР і Китаю. В ідеї союзу Європи і СРСР вони бачили можливість протистояння атлантизмові й мондіалізмові.

Із доктриною «нових правих» кореспондуються ідеї бельгійця Жана Тіріара, лідера руху «Юна Європа», який вважав себе учнем і продовжувачем концепції К. Хаусхофера. Суть його теорії зводилася до того, що держава може повноцінно розвиватися тільки тоді, коли володіє достатнім геополітичним простором, великими територіями. Держави Європи мають створити єдину імперію, що протистоїть США. Пізніше Тіріар дійшов висновку про необхідність утворення союзу Європа — СРСР, віддав перевагу радянському соціалізмові, а не західному капіталізмові, зараховуючи себе до європейських націонал-більшовиків [6, 132 с.].

Послідовником ідей К. Хаусхофера, прихильником «націонал-більшовиків» і «нових правих» виступає австрійський генерал Йордис фон Локхаузен. У засадничій праці — «Мужність володарювати. Мислити континентами» — Локхаузен висловив думку, що політик, лідер-державник повинен знайти історичне місце тому чи тому народові на величезній театральній сцені світового дійства чарівниці — історії. Дослідник вважає Європу континентальним утворенням, що тимчасово опинилося під впливом і контролем таласократії. Також Локхаузен обґрунтовував думку про те, що якби столицею Німеччини був Кенігсберг, а не Берлін, то став би невідворотним союз Німеччини з Росією, спрямований проти англосаксонської таласократії. Поодинці ні Росія, ні Німеччина не в змозі протистояти впливові англосаксонських держав.

У Європі 60—70-х років XX ст. утворилася ще одна потужна течія — прикладна геополітика. Один з її прибічників француз Ів Лакост вважав, що завдання геополітики полягає у вирішенні локальних проблем (вивчення настроїв електорату, вплив мас-медіа на суспільну думку, формування іміджу політичного лідера), які мають не планетарний, а регіональний характер. Хоча аналіз показує, що прикладна геополітика не має нічого спільного з атлантизмом і мондіалізмом, із докринами таласократії й телурократії, з цими напрямами її частково пов'язує лише термінологія [28, 41 с].

Неоєвразійство. Наприкінці 60—70-х років XX ст. розрізнені течії євразійства сформувалися в якісно нову течію — неоєвразійство. Ця течія пов'язана з ідеєю пасіонарності історика, етнографа, географа Льва Гумільова (1912—1992).

Спираючись на висновки історії, географії й природознавства, Л. Гумільов формулює висновок про те, що великороси — особливий етнос, який склався під могутнім впливом пасіонарного (пасіонарність — надлишок екстремальної енергії) поштовху. Цей сплав етносів міг утворитися як симбіоз, народжений специфічним поєднанням Лісу й Степу. Союз Лісу й Степу визначив суть цивілізації, культури, стереотипів, поведінки великоросів.

Час, науково-технічний прогрес та інші фактори, безумовно, наклали відбиток на зовнішній вигляд етносів, які проживають у Євразії, внесли суттєві корективи в їхній менталітет. Проте діючі сили «місце розвитку» впливають на жителів цього ареалу й понині.

Як нова течія неоєвразійство має декілька різновидів. Представники течії національної ідеократії імперського континентального масштабу (О. Дугін) протистоять ліберальному західництву та вузько-етнічному націоналізмові. На їхню думку, Росія — це вісь геополітичного великого простору. Її завдання і місія — утворення імперії євразійського соціалізму. Ліберальну економіку, створювану російськими реформаторами, вони вважають прикметою атлантизму. Представники протилежного напряму визначають стратегічну важливість Європи для завершення євразійського «великого простору».

Л. Гумільов, як і його попередники, не протиставляв решті світу величезний континент Євразії. Євразія виступає як один із геополітичних центрів, а не домінує у світі.

Що чекає на Росію і світ загалом? Прихильники євразійства першої течії вважають, що перемога Заходу в «холодній війні» концептуально означає завершення біполярного світу й початок однополярного світу. Неоєвразійці Росії не можуть погодитися з таким варіантом розвитку подій. Прогнозується кілька моделей нового світоустрою.

Першу найпослідовніше обґрунтовує О. Дугін, який стверджує, що оновлена Росія, зміцнивши свою державність і відродивши свою економіку на базі сучасних технотронних технологій, посяде у світі відповідне для неї місце, знову віднайде свою традиційну миротворчу, стабілізаційну силу, яка стримує хаос.

Друга модель передбачає, що у XXI ст. противагою атлантизмові може виступити Китай. Стрімке економічне зростання, величезна територія, потужний демографічний потенціал, активна динамічна зовнішня політика, могутні, що швидко модернізуються, збройні сили, надають цьому варіантові реальних перспектив. Проте Китай на практиці балансує між атлантизмом і євразійством, і ця політика швидше за все буде тривалою.

Згідно з третьою моделлю, найімовірнішою суперницею США може стати Японія, яка на початку XXI ст. виступає в ролі супердержави.

Четверта модель розглядає ймовірність того, що ісламські країни та Індія можуть стати реальною противагою атлантизмові й мондіалізму, якщо в економічному та військовому розвитку їм допоможе Росія. На думку Л. Гумільова, якщо Росія й буде врятована, то тільки як євразійська держава і тільки через євразійство [13, С.69—85].


РОЗДІЛ III. ГЕОПОЛІТИЧНІ КОНЦЕПЦІЇ УКРАЇНСЬКИХ ВЧЕНИХ


Українські науковці зробили значний внесок у розвиток геополітичної науки. Тенденції геополітичних орієнтацій відбиті в державній діяльності ще київських та галицьких Рюриковичів, українських князів, бояр і шляхти, козацьких гетьманів, а також традиції геополітичної думки політичних діячів та інтелектуалів пізнішої доби – І. Мазепи, П. Орлика, М. Костомарова, І. Виговського, М. Драгоманова, Л. Бочковського, М. Грушевського, Ю. Липи, В. Липинського, С. Рудницького, С. Шелухіна та багатьох інших.

Першим українським політичним теоретиком, який послідовно і переконливо обґрунтовував потребу європейського цивілізаційного і політичного вибору України, а також розробки і втілення у майбутньому збалансованої національної політики як на Заході, так і на Сході Європи, можна вважати М. Драгоманова, – пропагандиста західноєвропейського вектора в геополітичній думці України . Він обґрунтовано довів нерозривність вирішення “українського питання” з загальноєвропейськими процесами на європейському континенті, тобто необхідність зв’язку України із Західною Європою [30, С. 38-43.].

М. Драгоманов наголошував на необхідності проведення активної політики для вирішення цього питання не як виключно внутрішньо українського, а як важливого з-поміж інших проблем влаштування народів Східної Європи на засадах втілення у життя прав нації на національне самовизначення. Він закликав активно діяти на інтелектуальній і політичній сцені Європи, а також висловлювався на користь найактивнішої української політики у регіональному та континентальному європейському контексті. Власне за його переконанням, українське питання як складова майбутнього політичного устрою Європи могло вирішуватися лише через полагодження українських національних прагнень із подібними ж устремліннями східноєвропейських народів. При цьому він враховував необхідність утворення сприятливого зовнішньополітичного оточення для майбутньої вільної України: “Українські думки про волю свого люду можуть здійснитися тільки при волі всього Сходу Європи од Австрії до Сибіру” [11, 52 с.].

Він зробив вагомий внесок у визначення напрямів, засобів і пріоритетів зовнішньополітичної діяльності українського руху з перспективою переростання цієї активності у політику автономної України. На думку М. Драгоманова, українські землі мають об’єднатися у єдиному політичному організмі. Найбільших шансів домогтися успіхів у виконанні такого завдання має майбутня Російська федеративна демократична республіка. У “Переднім слові до Громади” він чітко наголошував, що саме за допомогою Росії українці мають найбільше шансів об’єднати власні національні території.

М. Драгоманов одним із перших доклав значних зусиль до визначення важливої складової будь-якої національної свідомості - геополітичної ідентичності, тобто визначення свого місця серед інших націй і держав, формулювання зовнішньополітичних пріоритетів національної політики як у регіональному, так і в загальноєвропейському вимірі, уявлень про головні цінності взаємодії та діалогу з представниками європейської та світової спільноти. Особливу увагу привертають його осмислення досі актуальних питань про цивілізаційну і політичну системи координат ствердження і розвитку українців, про їх національну, а отже, й геополітичну ідентичність. Передусім М. Драгоманов намагався визначити ту систему геополітичних, цивілізаційних координат, в якій перебувала Україна.

Фундатором української геополітики вважається відомий географ, академік АН України, професор С. Рудницький. У своїй книжці “Україна та українці” він висловлює надзвичайно важливу геополітичну ідею: геополітичне значення України полягає у її положенні на Чорному морі й у безпосередньому сусідстві з Близьким та Середнім Сходом. С. Рудницький продовжує розробку геополітичного коду України, над якою працювали М. Драгоманов і М. Грушевський. У цьому коді Чорне море розглядається як головний комунікаційний центр, до якого приводять меридіональні річкові та інші шляхи України. Геополітична і геоекономічна вісь північ-південь (чорноморська межа) є головною засадою для розквіту Київської Русі.

В своєму дослідженні С. Рудницький дійшов висновку, що на заході Росії й на півдні Східної Європи, значною мірою на місці України, але на значно більшому просторі, на якому мешкають переважно українці, існує особлива територія. Вона являє собою “географічну єдність, самостійну та відокремлену від сусідніх земель: Молдови, Угорщини, Польщі, Білорусії, Московщини ”, на півдні простягається до Чорного моря, Карпат та Кавказу, на півночі – до Полісся.

С. Рудницький вважав, що така територія відрізняється від сусідніх земель своїми природними умовами, проте не має гарних природних кордонів з заходу, півночі та північного сходу. Він виділяв географічне положення України на кордонах расових, культурних, політикодержавних кіл упродовж всієї історії. Україна, підкреслював С. Рудницький, – це місце, де зустрічаються між собою раси, культурні кола, народи. Вона – одна з найбільш важливих ключових точок на головних шляхах світових зв’язків, що повертаються після довготривалої перерви на попередній напрямок. Вирішальним, він вважав, і українське місце розташування на шляхах політичної експансії великих держав, особливо Росії. Своє дослідження С. Рудницький закінчує словами Бісмарка: “Внаслідок багатств України Росія стала тим, чим вона є. Могутність Росії може бути підірвана відділенням від неї України”. Цей вислів не втратив своєї актуальності і в сучасних умовах.

Отже, як зазначалось вище, визначальним у політико-географічному положенні України С. Рудницький вважав її відношення до головних шляхів світової торгівлі і шляхів політичної експансії великих держав. Для української держави важливе не лише сусідське чи регіональне, але й у сучасних умовах – глобальне геополітичне положення. Зокрема, для сусідського положення – це межування з Польщею і Росією, для регіонального – знаходження України на південному сході Європи, для глобального положення – поблизу антропологічного центру Світу – порубіжжя Європи, Азії та Африки.

Для С. Рудницького у геополітичному положенні України особливо важливим стає “близькосхідний аспект” (“Україна являє собою одну з найважливіших точок цілого Близького Сходу”), положення на півночі Чорноморського узбережжя, чим визначається найкоротший шлях для експансії великих держав Європи в одних випадках на Балкани, в інших – на Закавказзя, Персію (Іран), Месопотамію, Азію.

“Геополітичне положення, – пише С. Рудницький, – поклало Україну на найдальший південний схід Європи у безпосереднє сусідство зі степами й пустинями Середньої й посереднє (Кавказ, Чорне море) – з Передньою Азією”. У зв’язку з цим політико-географічне положення України визначається як окраїнне з усіма наслідками, які з цього випливають [18, 54 с.].

Вчений доходить до такого геополітичного висновку, що формування та розвиток самостійної України рятує від імперіалістичної експансії північної наддержави низку незалежних країн на стику Європи, Азії та Африки, стає чинником стратегічної стабілізації у міжконтинентальному масштабі. “Навіть, – вважає С. Рудницький, – утворення Російської федеративної держави, або ще краще – Східноєвропейської спілки держав було б для світового миру багато вигідніше, як будування російської одноцільної держави”.

С. Рудницький вважав, що противагою російському імперіалізму має стати створення так званої “Балтійсько-понтійської федерації” у складі Фінляндії, Естонії, Латвії, Литви, Білорусії та України. Така федерація має будуватися на двох підвалинах. По-перше, мається на увазі єдність регіону розташування держав – Східна Європа. По-друге, усі ці держави об’єднує спільна мета – прагнення цих країн, як колишніх окраїн Росії, до незалежності. З цієї федерації виключалися і Польща і Росія. На думку С. Рудницького, це пов’язано з тим, що в Росії панувала деспотична форма влади, а Польща за своїм укладом належала до Середньої Європи. Отже, федерація має стати бар’єром проти російського експансіонізму у Серединній і навіть Західній Європі.

Для нашого часу важливе значення мають міркування С. Рудницького про взаємне геополітичне розташування України і Румунії. Цій проблемі вчений приділив особливу увагу. Він наголошує, що “...східна і північна межа (межа з Україною) Румунії може при розумній політиці стати саме найкращою для неї опорою й охороною тилу… Добре сусідство чи навіть союз на Сході – це для Румунії справа найбільшої ваги” [25, 41 с.].

Не оминув С. Рудницький і аналіз політико-географічного відношення до України її посередніх сусідів та навіть Сполучених Штатів Америки й Канади. Отже, було вперше обґрунтовано глобальне геополітичне бачення “української справи”, прагнення українського народу до державної самостійності. Вільна, незалежна і демократична Україна – це не лише внутрішня справа українського народу, але й істотна умова світового порядку і безпеки народів, прогресу людської цивілізації.

На початку ХХ століття у громадсько-політичній думці визначаються загальні геополітичні вектори розвитку України, чинне місце серед яких посідає слов’янофільська орієнтація, яка була започаткована Кирило-Мефодіївським товариством, члени якого вважали, що кожен слов’янський народ має утворити власну демократичну республіку й об’єднатися у федерацію зі спільним парламентом у Києві. Прихильником такої геополітичної концепції є відомий український історик, політичний діяч, перший Президент України М.С. Грушевський [26, 55 с.].

Головне місце у геополітичній концепції, розробленій вченим, займала проблема автономії України у складі Російської республіки. У своїй роботі “Хто такі українці і чого вони хочуть?” він зазначає – “українці хочуть, щоб з українських земель Російської держави була утворена одна область, одна національна територія”. Він так характеризує значення автономії для майбутньої Української держави: “Домагання народоправства і суто демократичного ладу на Україні в відокремленій, “незмішаній” автономній Україні, пов’язаній тільки федеративним зв’язком чи то з іншими племенами слов’янськими, чи то з іншими народами і областями Російської держави — се наше старе гасло, підняте ще у 1840-х роках найкращими синами України... воно від того часу не перестає бути провідним мотивом української політичної думки, організаційної роботи, культурної і громадської праці” [9, 24 с.] .

Закликаючи до побудови автономії України у складі Російської федеративної республіки, М. Грушевський чітко змальовує, якою саме повинна бути ця автономія, тобто виділяв ті основні риси (або принципи), на яких ця автономія мала бути побудована. Тобто автономія, за M. Грушевським, це “право жити по своїм законам, самим собі становити закони, а не жити по чужим законам і під чужою властю”.

Найбільш доцільною він вважав для України широку національно-територіальну автономію, тому що саме така автономія є найбільш корисною з трьох точок зору: “...з погляду національного, дуже важно, що як усі українські землі будуть зібрані в одну територію, само собою українці будуть хазяєвами у себе”; економічна вигода в тому, щоб “...природні багатства української землі й людська сила... вживалися мудро в інтересах економічного розвитку краю і добробуту народного”; з культурового погляду ясно, “...що при орудуванні краєм і його засобами українською автономією дійдуть своєї правди пребагаті і цінні зв’язки культури, науки і мистецтва багато обдарованого нашого народу” [ ].

М. Грушевський вважає, що Україна повинна мати не просто широку територіальну автономію, а й має входити до федеративної держави, тобто федеративної, демократичної російської республіки. Тому що, яку б широку політичну автономію своєї національної території Україна не мала, але коли Російська держава, з якою вона зв’язана, залишиться державою централізованою, то хоч би автономія України була забезпечена формально, реально вона здійснена не буде. “...Становище України буде забезпечене і відносини її до Російської республіки будуть певні і щирі тоді тільки, як Україна не стоятиме одинцем, а всі часті Російської республіки будуть не тільки що автономними провінціями, а державами, зв’язаними федеративним зв’язком” [8, 26 с.].

Російська федерація повинна бути республікою, причому республікою демократичною, устрій якої “має бути опертий на рівності всіх горожан”.

Коли стало зрозуміло, що ніякої автономії Росія не допустить, погляди самого М. Грушевського на відносини з Росією змінились. Так, він пише в квітні 1918 року: “...перше, що я вважаю пережитим і віджитим... се наша орієнтація на Московщину, на Росію”. Тому М. Грушевський вважає, що потрібно будувати вже не просто автономію в складі Російської республіки, а Україну Велику, “...велику не територією чи багатством, чи пануванням над іншими, а велику соціально-моральними вартостями”. М. Грушевський зрозумів, що в складі Росії про таку вільну Україну годі й думати і тому закликав до побудови самостійної держави.

М. Грушевський, розуміючи недоліки односторонньої західної орієнтації, відзначає, що “...коли народність наша, дух нашого народу тягне нас на захід, край завертає енергію, нашу працю на схід i полуденне, в сферу нашого моря, нашого комунікаційного центру, до котрого ведуть нас наші ріки i повинні б були повести всі наші дороги, коли б вони будувались нами, в орієнтуванню нашими інтересами, а не мали ми своєю метою – навпаки – боротись з природною орієнтацією нашого економічного й культурного життя” .

Відомий український історик, публіцист та політичний діяч В. Липинський наприкінці 1926 року видав книгу “Листи до братів-хліборобів”, деякі моменти якої не втратили своєї актуальності й сьогодні. На противагу ідеям М. Грушевського про орієнтації на Захід український політичний діяч, прибічник монархічної ідеї В’ячеслав Липинський в середині 20-х років ХХ ст . вважав, що “...в даний момент ніхто в Європі сильної i великої Української Держави собі не бажає. Навпаки, єсть багато сил, що власне заінтересовані в тому, щоб ніякої України не було, або щоб вона була якнайслабша. Тому при відбудовуванні нашої державно-нацiональної традиції i при реставрації Гетьманства ми не тільки не можемо покладати надій на допомогу якоїсь “орієнтації”, а навпаки, мусимо бути готові, що різни зовнішні сили будуть нам у тому на скільки можливо заважати” [17, 198 С.].

Історичний досвід показує, що навіть коли в України i з’являються союзники, то вони починають досить швидко лякатися перспективи міцної України й однією рукою руйнують те, що іншою допомагали будувати. Така сама ситуація була за часів Хмельниччини та Руїни, коли українські гетьмани у пошуках зовнішньої підтримки хилилися i до Варшави, i до Стамбула, i до Бахчисарая, i до Москви, але всі “помічники” лише розоряли наш край. Під час революції 1917– 1920 рр. підтримка німців, австрійців та Польщі Пiлсудського також коштувала надто дорого. Тому Липинський i певен, що зовнішня підтримка в кращому разі допоможе Україні стати країноюбуфером між Європою i Росією. Зокрема, В. Липинський зазначав, що “...політичний союз з Білорусією та Великорусією є категоричним імперативом закордонної політики нашої майбутньої держави”. Особливо підкреслювалось, що йдеться саме про союз, а не федерацію – тільки активною політикою у справах “ Російського Сходу” Україна здатна забезпечити собі завойоване її внутрішніми силами незалежне існування, бо пасивні дії неминуче призведуть до нового завоювання України більш активними націями. В. Липинський пропонував три можливих сценарії такої активної політики: 1) як авангард демократичного Заходу в руйнуванні Російського Сходу; 2) як авангард охлократичного Сходу в руйнуванні Заходу; 3) як авангард в органічному відродженні Російського Сходу, в його обороні як перед західною демократією, так і перед азіатською охлократією. Перша політика вже монополізована Польщею, друга – монополізована Москвою, отже, ставши на перший або другий шлях розвитку, Україна опиниться під впливом Польщі або Москви. Тільки третій варіант розвитку є нашим традиційним національним шляхом. Навіть у справах, так званих міжнародних комбінацій, Україна зможе обернути їх собі на користь лише тоді, коли вона в питаннях “Російського Сходу” стане фактором позитивним, коли відродження трьох Русей (у якому вона здатна зайняти перше місце) зміцнить їх спільну союзну силу [4, 75 с.].

Не можна не визнати того, що три варіанти зовнішньої політики, окресленої понад 70 років тому, залишаються досить актуальними і в сучасних умовах. Проте необхідно зазначити, що Україна сьогодні не має активної стратегії ні по одному з запропонованих варіантів. В. Липинський виходив з трьох принципових передумов української зовнішньої політики: 1) Україна буде мати завойовану її внутрішніми силами державу, незалежність якої ніхто не буде ставити під сумнів; 2) Росія, звільниться від візантійсько-ординських засад своєї державності; 3) в процесі відродження трьох Русей Україна завдяки своїм історичним традиціям буде відігравати провідну роль. Але ні один з варіантів сьогодні не є реалізований [19, 172 с.].

Чільне місце у геополітичній думці займає чорноморський вектор. Ідея зони чорноморської співпраці, така приваблива для багатьох наших сучасних політиків, була популярною в українських колах уже в першій половині ХХ століття. Її однозначно вирішували i М. Грушевський, i С. Рудницький, i Ю. Липа. Припускаючи, що в майбутньому незалежна Українська держава буде найбільшою потугою в регіоні Чорного моря, ці діячі підкреслювали, що Україна не має прагнути до панування над цими країнами – а нi політичного, а нi економічного.

Надчорноморське положення України послужило для деяких вчених основою обґрунтування “Чорноморської доктрини”. Зокрема, це висвітлено у працях Ю. Липи та Л. Бочковського. “Чорноморська доктрина” ґрунтується на ідеї “чорноморського простору”, до складу якого входить багато країн Причорномор’я, та визначальній ролі України серед них.

Чорноморський простір становить географічну цілість, має свій геополітичний зміст, свою етнічну спільноту та власні вироблені торговельні, культурні й державні традиції, що зодноріднили психіку чорноморського населення. Проблема полягає у тому, щоб у цій геополітичній і культурній спільності в сучасній текучості міжнародних відносин знайти волю до єдності та динаміки.

Йдеться про те, щоб якась сила піднесла ініціативу і відтворила волю цілого Простору до власного буття як політичної спільноти. Хоч вже певною мірою призначений самим Провидінням і історією до впровадження цієї волі в життя, хто може бути носієм Чорноморської доктрини над Чорним морем і в цілому світі? – Україна, воля її народу й вага її краю”. Особлива роль відводилася Криму. Хто володіє Кримом, підкреслює Ю. Липа, той володіє Чорним морем. Україна може стати могутньою державою, якщо зуміє вести чесну і доброзичливу політику стосовно свого традиційного союзника – Білорусії. Її основними союзниками повинні стати Туреччина, країни Кавказу і Закавказзя, Болгарія. Майбутнє України може бути перспективним тільки у союзі з Болгарією і Туреччиною – причорноморськими країнами, які у прагненні до національної консолідації близькі до устремлінь України. Ю. Липа схилявся до Чорноморсько-балтійської федерації, до складу якої входили б Польща, Литва, Білорусь та Україна.

Прихильниками Чорноморсько-Адріатичної федерації були відомі українські політичні діячі С. Томашівський та С. Шелухін. Так, С. Шелухін підкреслював, що в Україні існують історико-правові підстави для формування власної республіканської держави. Вчений особливу увагу звертав на те, що Україна може об’єднатися у федерацію з чехами, словенцями, сербами, словаками та хорватами. З цієї федерації С. Шелухін виключав Росію, вважаючи, що різниця між Росією та Україною склалась внаслідок асиміляції великорусів з фінами та монголами, а українців з кельтами.

Відповідь на питання про значення України в сучасній i майбутній долі Світу була для українських геополітиків однозначною: “Світове політичне значіння України полягає на цiм, що вона своєю великою й довгопростягнутою територією спинювала б експанзiю Росії до Адрiйського й Егейського моря, до Передньої Азії й Єгипту й робила б майже неможливою експанзiю до Індії”. “Українські землі не є ніякою закутиною. Під оглядом торговельним i геополітичним – це одна з найважливіших земель Світу. Це значення України тільки зростатиме в сучасному”.

Загалом сучасна геополітична стратегія України, яка дуже схожа до розробок українських вчених початку ХХ століття, полягає у намаганні налагоджувати партнерські стосунки з усіма сусідніми країнами та дотримуватися виваженої політики без будь-яких геополітичних переваг, тобто має враховуватися зовнішньополітичне оточення України та її серединне положення поміж геополітичними силами Євразійського континенту. Тому можна наголосити, що головним завданням зовнішньополітичних служб України є забезпечення стабільного та безпечного оточення для вирішення проблем, пов’язаних з формуванням та затвердженням нової соціально-економічної та державно-політичної системи [14, 47 с.].


ВИСНОВКИ


Поняття “геополітика” традиційно розглядається в структурі предмету “міжнародні відносини”. У вузькому значенні цього слова геополітика вивчає залежність державної політики (насамперед, зовнішньої політики) від географічних умов. У більш широкому значенні цей термін означає свідомо або спонтанно сформовану політику держав, в тій мірі, в якій вона пов’язана з територіальними і природними факторами. Але у будь-якому випадку геополітика розглядається з точку зору внутрішніх інтенцій держави спроектованих назовні, за межі державних кордонів. Разом з тим, органічною частиною геополітики є внутрішня складова, яка власне і забезпечує державам фундамент для геополітичних впливів.

Геополітика виступає міждисциплінарною наукою й спрямована, насамперед, на вивчення виникнення, розвитку, функціонування і взаємодії геопросторових політичних систем різних ієрархічних рівнів, зовнішньої та внутрішньої політики держав та інших геополітичних акторів в умовах певного географічного простору під впливом різноманітних факторів

Геополітичні фактори належать до тих реалій, що утворюють своєрідне "навколишнє середовище" кожної держави, яка прагне визначити свій політичний курс. Вони безпосередньо впливають на національні інтереси, вступають з ними у взаємодію. Усвідомлення національних інтересів, їх розуміння та зведення до злагодженої несуперечливої системи мусить бути за умови обов'язкового врахування сучасної геополітичної ситуації. Тільки тоді можливе чітке визначення національне державних цілей, обґрунтування пріоритетних завдань, правильного співвідношення питань стратегії і тактики в межах обраного політичного курсу.

Україна входить до європейського та світового співтовариства як велика незалежна демократична держава, геополітика та стратегія розвитку якої мають важливе значення для долі і подальшого розвитку не лише центральноєвропейських народів, а й для всього світового співтовариства.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ


  1. Алексеева И.В. Геополитика в России. Между Востоком и Западом. Конец XVIII-начало XX в. / Алексеева И.В., Зеленев Е.И., Якунин В.И. – СПб.: Издательство СПбГУ, 2001. – 361 с.

  2. Багров Н.В. Региональная геополитика устойчивого развития / Багров Н.В. – Київ: Либідь, 2002. – 256 с.

  3. Бжезинський З. «Велика шахівниця» / З англ. перекл. Олена Фешовець. — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2000. – 96 с.

  4. Врублевський В., Хорошковський В. Український шлях. Начерки: геополітичне становище України та національні інтереси. - К., 2007 – 75 с.

  5. Василенко И.А. Геополитика / Василенко И.А – Москва: Логос, 2003. — 204 с.

  6. Гаджиев К.С. Введение в геополитику: Учебник. — М.: Логос, 2003. — 132 с.

  7. Гольцов А. Г. Сучасна геополітика як наука / Наукові праці МАУП. 2010, с. 18–23.

  8. Грушевський М.С. На порозі нової України. Гадки і мрії. – К.: Т-во “Знання” України, 1991. – 26 с.

  9. Грушевський М.С. Хто такі українці і чого вони хочуть. – К.: Т-во “Знання” України, 1991. – 24 с.

  10. Дергачев В.А. Геополитика. Учебник для вузов / Дергачев В.А. — Москва: ЮНИТИ-ДАНА, 2004. — 52 с.

  11. Драгоманов М.П. Українські громадівці перед польським соціалізмом і польським патріотизмом. – Вибрані твори. – К., 1991. – Т. 1. – 594 с.

  12. Дугін А. Г. Основи геополітики: Геополітичне майбутнє Росії. - К., 2007. – 34 с.

  13. Исаев Б.А. Геополитика классическая и геополитика современная // Полис. 2011. №2. С. 69—85.

  14. Івченко О. Україна в системі міжнародних відносин: історична ретроспектива та сучасний стан. - К., 2004. – 47 с.

  15. Кисельов П.Л. Методологія геополітики / Кисельов П.Л. – Харків: Видавництво ХарРІ УАДУ Магістр, 2002. – 236 с.

  16. Крисаченко В. Геополітика // Науковий інструментарій українознавця. Довідник — К.: ННДІУВІ, 2012. — С. 4-5.

  17. Липинський В. Листи до братiв-хлiборобiв. – Відень, 1926. – 198 С.

  18. Луценко А. В. Геополітичні ідеї в Україні: Джерела та еволюція: автореф. дис. канд. політ. наук. — К., 2009. – 54 с.

  19. Мадіссон В.В. Сучасна українська геополітика: Навч. посібник для студ. гуманіт. спец. вищих навч. закл. / Мадіссон В.В., Шахов В.А. – Київ: Либідь, 2003. – 172 с.

  20. Манилов В.Л. Геополитика / Манилов В.Л., Баришполец В. А., Баришполец Д.В. – Москва: ТЕРРА-Книжный клуб, 2002. – с. 23, 45.

  21. Макиндер Хелфорд Джордж. Географічна вісь історії. - К., 2002. – 112 с.

  22. Нартов Н.А., Нартов В.Н. Геополитика: Учебник. — М.: ЮНИТИ-ДАНА, Единство, 2007. — 52 с.

  23. Нікітіна М.Г. Класична геополітика і меркантилізм // Український географічний журнал. - 2006. - № 4. - С. 56 – 58.

  24. Олійник Я., Степаненко А. Науковий статус геополітики // Україна та глобальні процеси: географічний вимір: Зб. наук. Праць: В 3 т. — К., Луцьк, 2000. — Т. 3. — С. 121–125.

  25. Рудницький С. Чому ми хочемо самостійної України? – Львів: Світ, 1994. – 41 с.

  26. Парахонський Б. Місце та роль України в сучасному геополітичному просторі // Стратегічна панорама. - 1998-№1-2. – 55 с.

  27. Плешаков К. В. Геополітика в свете глобальних перемен // Междунар. жизнь. — 1994. — №10. — С. 30–39.

  28. Поздняков Э.А. Концепція геополітики. // Геополітика: теорія і практика: Сб. ст. - М. 1993. – 41 с.

  29. Тихонравов Ю. В. Геополитика: Учеб. пособие. — М.: Инфра-М, 2000. — 269 с.

  30. Шмаленко Ю. І. Геополітичні концепції українських вчених на початку XX ст. / Ю. І. Шмаленко // Вісн. Нац. ун-ту "Львів. політехніка" . Держава та армія. - 2007. - № 584. - С. 38-43.

Ваша оценка этого документа будет первой.
Ваша оценка:

Похожие:

Основні геополітичні концепції - Розділ I. Теоретико-методологічні основи поняття геополітики iconРозділ теоретико-методологічні основи вивчення конвертації соціального капіталу у виборчих кампаніях
327.6kb.  
Основні геополітичні концепції - Розділ I. Теоретико-методологічні основи поняття геополітики iconРозділ теоретико-методологічні засади організації системи підбору кадрів
555.5kb.   Розділ аналітико-дослідницькі виміри добору кадрів (на прикладі компанії unilever)
Основні геополітичні концепції - Розділ I. Теоретико-методологічні основи поняття геополітики icon1. Дайте визначення предмету Історія України, розкрийте методологічні принципи, джерела вивчення предмету та його наукову періодізацію. 2
2282.1kb.   Розкрийте основні концепції походження українського етносу, охарактеризуйте їх та дайте оцінку. 5
Основні геополітичні концепції - Розділ I. Теоретико-методологічні основи поняття геополітики iconПоняття інфраструктурної основи світового господарства
330.7kb.  
Основні геополітичні концепції - Розділ I. Теоретико-методологічні основи поняття геополітики icon«Методологічні основи активації навчального процесу» Актуальність теми
106.4kb.   Ключові слова: активізація, навчально-пізнавальна діяльність, пізнавальний інтерес, пізнавальна активність
Основні геополітичні концепції - Розділ I. Теоретико-методологічні основи поняття геополітики iconЗміст вступ розділ 1 поняття мови та її значення
288.7kb.  
Основні геополітичні концепції - Розділ I. Теоретико-методологічні основи поняття геополітики iconОбєктивна сторона складу злочину
5.6kb.   Розділ Об’єктивна сторона в доктрині кримінального права: наукові підходи до визначення поняття та значення
Основні геополітичні концепції - Розділ I. Теоретико-методологічні основи поняття геополітики iconОбєктивна сторона складу злочину
5.6kb.   Розділ Об’єктивна сторона в доктрині кримінального права: наукові підходи до визначення поняття та значення
Основні геополітичні концепції - Розділ I. Теоретико-методологічні основи поняття геополітики iconкурсова - Суть та загальні принципи витрат підприємства
358.6kb.   Розділ Роль витрат підприємства в процесі виробництва та основні напрями їх зниження
Основні геополітичні концепції - Розділ I. Теоретико-методологічні основи поняття геополітики icon«Політична система суспільства та її функції»
142.3kb.   Розділ Поняття та функції політичної системи суспільства
Разместите кнопку на своём сайте:
Рефераты


База данных защищена авторским правом ©CoolReferat 2000-2012
обратиться к администрации | правообладателям | пользователям
Основная база рефератов
Рефераты